Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Такі прокляття, накладені на емоціях, не знімаються. Повірте, я знаю, - я згадала, як колись ледве врятувалася від подібного. Вже не пам’ятаю, як саме перейшла дорогу тій відьмі, але в пам’ять чітко врізалось, як вона вже почала накладати на мене прокляття вічної самотності, але Сабі підкралася до відьми ззаду і затулила їй очі. Цим вона мене і врятувала. Відьмам для накладення проклять обов’язково треба дивитися на свою жертву, це досить відомий факт. Хоча, знаючи Сабі, думаю, вона б і після такого прокльону не відчепилася б від мене. Цієї занози так просто не здихатися… Загалом, після зустрічі з відьмою я вичитала все, що могла про відьом з їхніми прокляттями. І ось, що я вам скажу: дивний вони народ, ці відьми, неоднозначний. В одних записах на них буквально моляться, а в інших їх проклинають.

- На жаль, це правда. Прокляття не зняти, - сумно підтвердила пані Форстер.

- То ви працюєте журналісткою? – запитала я, різко переводячи тему. – А ви, пане, художник?

Подружжя з усмішками перезирнулося і синхронно кивнуло. Вони переплели пальці і дивилися одне на одного з неймовірною теплотою… Ці двоє справді люблять одне одного. Якщо справжнє кохання в шлюбі існує, то воно має бути саме таким. Коли ви разом і в радості, і в горі, і в багатстві, і в бідності. Коли ви разом навіть попри прокляття. Не те, що мої батьки чи батьки Сабі…

Я вирішила.

- Сабі, ходімо. Тобі треба вмитися, а то така страшна стала, що жах. Соплі, сльози, очі червоні, щоки теж, мов ліхтарики… Жахіття.

- Сама ти не вмивалась!

- Вмиватися з нас двох треба тільки тобі. Ходімо.

Коли ми увійшли до дамської кімнати, вона схопила мене за плечі і прошипіла:

- Алето Арі-аль-Нут, якщо ти відмовиш їм, я тебе придушу. Я не жартую! Кращих батьків для когось з діток важко й уявити! Навіть не думай чіплятися до них, я попередила!

- Сабі, вмийся, - я зітхнула. – Хіба я в твоїх очах такий безсердечний монстр? Мені теж сподобалися Форстери. Вони гідні люди.

- Тобто ти згодна на усиновлення?

- Так. Заспокоїлась? А тепер вмийся нарешті.

З дамської кімнати Сабі виходила, сяючи і щебечучи на тему «Лета – найкраща!», а я перевертала очі і просила подругу замовкнути.

- Пане та пані Форстери, - з усмішкою почала Сабі, - ви вільні сьогодні?

- Так, звісно, - швидко відповіла майбутня мама.

- Так, зараз я перенесу зустріч із замовником, - сказав пан Форстер і відправив повідомлення через магофон – недавню розробку магів-техніків, які тепер є ледь чи не у всіх світах. Зручна штука. Треба й нам з подругою такі купити, щоб бути постійно на зв’язку.

- Чудово, - Сабі просто сяяла. – Тоді запрошуємо вас піти з нами на Алмазну вулицю. Поспілкуєтеся з дітками. Може, знайдете з кимось з них спільну мову.

Подружжя перезирнулося з невимовним щастям в очах.

***

- Бачиш, Летко, а ти боялась, - шкірилась Сабі.

- Я не боялася, я переживала і переймалася. Різниця принципова.

Ми вже півдня скромно сидимо в куточку і спостерігаємо за майбутніми батьками. Дітки до них потягнулися, тож Форстери стали героями дня. Кожен хотів чимось похвалитися, щось розповісти парі… В мені навіть ревнощі прокинулися… Але особливий зв’язок, особливу симпатію я вже помітила між Форстерами і Зоєю та її молодшим братиком Урі. Нічого, хай ще трохи подумають, ще кілька разів прийдуть. Все-таки це важливе рішення, такі справи не вирішують поспіхом.

- Лето, Сабі, ви готові? – це Лілія забігла до кімнати. Вона вбралася дуже симпатично: в легку рожеву сукню, яка красиво розвівалася під час ходи, і взула черевички в тон. Волосся наша прекрасна Лілея заплела в колосок.

- Ти схожа на ніжну квітку, свою тезку, - Сабі усміхнулася Лілії, а тоді повернулася до мене: - А я тобі казала вдягнутися по-людськи, але ж тобі щось зайшло з самого ранку.

- Мене все влаштовує, - гмикнула я.

Так, на фоні прекрасної Лілії і неземної Сабі, яка сьогодні весь день проходила в блакитній сукні з пишною спідницею до колін, я в своїх чорних брюках і чорнильного кольору блузі з фіалковою вишивкою видаюся щонайменше пацанкою. А моя недбало заплетена коса і повна відсутність мейк-апу зовсім не пасують до урочистості події.

- Все гаразд, - Лілія щасливо усміхнулася. – Я рада, що ви взагалі погодилися взяти на себе роль моїх опікунів. Чесно, я навіть думала, що ви відмовитеся в останню хвилину.

- Ми дали слово, Лілейко, а обіцянок ми дотримуємося, - Сабі мило усміхнулася.

З цим ми й пішли до дому коханого Лілії.

- Лілі, - покликав нашу дівчинку якийсь хлопець, щойно ми зачинили за собою хвіртку з написом «Алмазна вулиця, буд. 10». – Не бачились всього два дні, а я вже скучив.

- Можу сказати те саме, - дзвінко засміялася наша квіточка.

Поки Лілія представляла нас, я встигла з голови до ніг критично огледіти хлопця. Якщо дивитися на нього з неупередженої точки зору, то можна вважати хлопця приємним: середній зріст, коротке русяве волосся тріпає вітер, ніс трохи кирпатий і веснянкуватий, усмішка відкрита й щира. Якщо ж дивитися з моєї точки зору, то… Якийсь він кволий, та й усмішка в нього дурнувата. Кирпатий ніс додає йому якоїсь несерйозності, а веснянки тільки підсилюють це враження. Коротше, за нашу Лілею цьому веснянкуватому ще доведеться поборотися…