Дмитро Українець - Дворянка, Дмитро Українець

- Анджелло, що це все означає?! – Туліо почав переживати. Він хотів вирватися, аби забрати мене, але все без толку – Хто це такий?!

- То це ти той самий чоловік, що вбив мого дворецького. Гадаєш я тебе за це пошкодую?

- Ні! – крикнула я – Батьку, прошу, не треба, він не винен!

- Як це, не винен? Він убив його! – вказав пальцем на Туліо – Він скинув його з даху, так доповіли контролери.

- Він зірвався, я все це чула від нього. Він б не брехав мені, адже любить мене і ти не завадиш нашому одруженню! – я гірко плакала, адже знала, що все скінчено. Тут програли обоє, що він, що я.

Та ніч була для нас обох вирішальною. Батько кричав на мене і на нього. Він домовлявся з контролерами за страту Туліо, а він дивився на мене і плакав, адже довіра була розбита. Він зрозумів, що я усі ці дні йому брехала і не говорила, що я і є та втікачка. Я принесла у його дім дуже багато проблем. Мені було так боляче, що я сама себе не могла пробачити. Я хотіла померти тут і зараз, або хоча б врятувати його від страти.  

- Ну що ж, я наказую вам… - батько хотів договорити, та я його перебила.

- Ні! – я стояла міцно на ногах і дивилася йому в очі крізь біль і сльози.

- Анджелло, що ти робиш? – запитав він мене.

- Якщо ти не відпустиш його, я відкушу собі язик, стечу кров’ю і помру тут, а ти програєш так, чи так! – я вирішила все чітко, я навіть уже була готова це зробити, тільки б врятувати йому життя.

- Що такого в цьому бідняку? Хто він тобі, що ти рятуєш йому життя – з неба почав падати дощ і дув холодний вітер. Я уже вся була мокра, але не здавалася.

- Я прошу тебе по хорошому – у моїх очах горів вогонь усього пекла – Не чіпай його! – батько навіть злякався трішки, мов я збожеволіла. У нього не було вибору, як просто клацнути пальцями і відпустити його. 

Туліо встав на ноги. Його сорочка була вся мокра, жакет брудний і погляд холодний та строгий до мене. З його очей текли сльози, коли він дивився на мене. Він відвертав погляд, адже не міг причиняти собі ще більше болі. Відвернувшись від мене він сказав.

- Ти весь час мені брехала! – я зі сльозами пробувала проговорити хоч слово, та він затикав мені рот і не давав нічого сказати. На його місці я б вчинила так само, адже я вірила як йому зараз боляче.

Він нічого не сказав і пішов по своїй дорозі, та за мить його вже не було видно. Мій батько підійшов до мене, обійняв мене і сказав, щоб я зняла з себе цей непотріб як приїду до дому. Я ненавиділа його всім серцем, а матері в очі я й дивитися не хотіла. Весь час, поки ми їхали у кареті, він розмовляв з кучером про те як скоро мене посватає за багатого, панського юнака, якай прибув з земель Франції, щоб одружитися на мені за відкликами клієнтів мого батька. Мене аж нудило від того. Я все дивилася як на моїх очах зникають промені світла ліхтарів, що стояли на вулицях міста. Розбита довіра стала краєм наших стосунків. Він більше не повернеться, а я ніколи більше не вийду за межі свого дому. Небо плакало для нас в той вечір. Дощ не припиняв падати аж до самого ранку.

(