Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

Аж тридцять чотири.

Або — лише тридцять чотири.

Чоловік не любив згадувати ті часи і ту війну. Казав: йому війни і зараз не бракує. Крім одного моменту: попередив — нервова система ні в дугу. Краще його не дратувати, і без того у бізнесі проблем та напружених моментів вище голови. Отже, ліпше не давати йому приводу для шаленства.

Привід вона, виходить, дала. Та все одно звинувачувала в цьому не себе, а його, Антона Сальського. Міг би закотити істерику, не розпускаючи рук.

Відійшовши від дзеркала, Діана присіла на ліжко, роздратовано перемкнула телевізор з ідіотських новин на тупу музику.

А потім, як у тупому ідіотському фільмі, двері в спальню прочинилися. Не розчахнулися широко — саме прочинилися, тихенько, без рипу-скрипу. В отвір, який утворився, не зайшов — легенько прослизнув чоловік. Перше, що побачила Діана розширеними від жаху очима — його простоволосу голову і сніжинки, котрі ще не встигли розтанути на волоссі.

Ще Діана побачила пістолет у його руці. Щось змусило її зрозуміти — не іграшковий. І сніговий гість їй не ввижається, це не галюцинації, викликанні вимушеним домашнім арештом та самотністю.

Незнайомець із пістолетом пізньої темної зимової ночі в порожньому будинку.

Тепер можна зомліти.

2

— У вас на кухні прочинена кватирка.

Це були перші слова, почуті Діаною, коли легенькі ляпаси привели її до тями. Підвестися й сісти жінка змогла сама, відсторонивши рукою непроханого гостя. Той не виявляв агресії, взагалі — поводився досить спокійно: відразу ж відійшов, узяв стілець, вмостився навпроти неї, озброєну руку поклав собі на праве коліно. Дуло ніби ненавмисне дивилося просто на Діану.

Змусивши себе відвести погляд від страшного видовища, вона зупинила погляд на закривавленому стегні.

— Дурня. Глибока подряпина, — промовив чоловік байдуже.

Діана ще не була готова до розмови, просто вивчала його. Років тридцять, не більше, поголений, тепла камуфляжна куртка, джинси, на ногах — високі шнуровані армійські черевики. На бандита з великої дороги не схожий. Взагалі ні на кого не схожий, звичайний громадянин. На вулиці такого побачиш — навіть не озирнешся.

— Ви… через кватирку…

— Я не пролізу, — гість посміхнувся, посмішка вийшла штучною. — Просто якщо просунути руку, можна дотягнутися до шпінгалета. Раз — відчинилося вікно. Аби тут стояли, знаєте, такі новомодні склопакети, мені було б складніше.

— Нехай… Чому ви ризикнули? Раптом я не сама, раптом тут ще є сильний чоловік?

— Але ж його нема.

— Та все ж…

— Добре. Я побачив вас у вікні. Жіноча постать. Ви стояли, курили, дивилися в ніч. Стояли досить довго, до вас ніхто не підійшов. Приймається?

Таке просте пояснення несподівано заспокоїло Діану.

— Нехай так. Ви склали два і два, тоді вирішили напасти на беззахисну жінку…

— Я на вас не нападав. Телевізор чути навіть з кухні. До речі, збавте звук, заважає.

Діана спочатку хотіла не послухатися, та потім, знову глянувши на пістолетне дуло, мовчки виконала прохання.

— О, дякую, — гість зручніше вмостився на стільці. — Коротше, на мої маніпуляції з вікном жодної реакції не було. Тому я і пішов на звук. Ви самі зомліли, я навіть привітатися не встиг.

— Добрий вечір, — блазнювато промовила Діана.

— І вам, — кивнув незнайомець.

— Цікаво, що буде далі.

Дивно, але молоду жінку справді охопила цікавість. Вона навіть поступово витіснила страх. Діана списала це на довгі дні ув’язнення та самотності. Чоловік за цей тиждень із нею майже не спілкувався, гроші на мобільному закінчилися, поповнити рахунок нема як, міській телефон теж не працював — Антон висмикнув апарат із розетки і заховав у багажник своєї машини. Повна ізоляція, яку порушив цей дивний, зовсім уже не страшний незнайомець, мокрий від розталого снігу.

— Нічого такого, про що ви подумали, — заспокоїв її чоловік. — Довкола в будинках вікна темні, світилося лише у вас. Доля, нічого особистого.

— Та ясно — проти мене ви нічого не маєте! До речі, в довколишніх будинках зимою мало хто живе. Це ж звичайне дачне селище, без зручностей. Тільки мій багатий чоловік розбудував на шести сотках халупу, доточив другий поверх, провів телефон, каналізацію зробив, цивілізація… Тому взимку тут цілком комфортно.

— Значить, чоловік у вас — чарівник?

— Майже. Замість чарівної палички — чарівні кредитки і чарівний гаманець.

— З вашого тону я роблю висновок: він — злий чарівник.

— А це вже вас не стосується! — незрозуміло чому вирішила образитися за чоловіка Діана. — Взагалі: хто ви такий і чому залізли до мене в дім?

— До вас, значить… Я був вирішив, що і дім цей, і все, що в ньому є, належить вашому чоловікові.

— Дуже багато думаєте! — відрізала Діана.

— Навпаки — дуже мало, — відповів непроханий гість. — Дав себе підстрелити по-дурному, дременув без бабла, бензин закінчився якось раптово, тож машину довелося кидати біля дороги, а самому чухати сюди кілометрів п’ять пішака…

— Послухайте! — Діану раптом осяяло. — Це не про вас у новинах передавали? Якесь убивство мало не в центрі міста, злочинець утік, описати зовнішність свідки не змогли… Про вас?

Незнайомець повів плечима.

— Раз впізнати вбивцю ніхто не здатен, ним можна вважати кого завгодно.

— І все ж таки мені здається, в новинах говорили про вас! — переможна посмішка далася Діані без особливих труднощів. Слухайте, це щось особисте? Той, кого ви застрелили, чимось дістав вас до печінок?

— Так у наші часи доводиться віддавати борги, — чоловік замість відповіді просторікував. — Нічого не вдієш, життя.

— Як же ви нарвалися на кулю?

— Там… Ну, в тому місці… Майже в центрі міста, як вам сказали по телевізору… Словом, у ресторані намалювався охоронець-герой. Зазвичай вони тільки п’яних не бояться. А цей неповороткий мудак таки устиг дістати волину і шмальнути мені навздогін. Кажу ж вам, нічого серйозного, мов гілкою подряпало.

— Слухайте, ви блатний? Такі словечки з вас вилітають…

— Нормальні словечки! Аби ви хоч раз проїхалися в міському транспорті, не таке б почули від інтелігентних зовні людей. Вам вуха в’януть?

— Та знаєте, я не завжди в персональних машинах каталася і не з народження — дружина успішного бізнесмена. Просто цікаво, з ким маю справу. Тоді можна зрозуміти, чого від вас чекати.

— Не бійтеся, — голос незнайомця звучав рівно. — Справжніх блатних уже давно не лишилося. Жаргон хіба… До речі, саме тому, що я не відморозок і не вуркаган, боятися за своє життя вам нема чого. Просто мені потрібна допомога.

— І ви отак, з пістолетом наголо, просите її?

З

На мить запала мовчанка.

Діана і незваний гість, здавалося, свердлили один одного поглядом.