Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

з’явиться Баркаш, і Денисові після цього треба було швиденько і старанно прополоскати рота віскі, а вміст пляшки із жалем вилити в унітаз.

Далі в квартирі лишаться багатий ігроман, який лише уздрівши колоду карт, втрачав почуття реальності, і професійний картяр, котрий знає не лише те, що партнер заводиться з напівоберта, а і як треба правильно здавати, коли колода потрапляє тобі до рук.

Ну, і нарешті — останній штрих.

Дядя Міша підписався їм допомагати за третину здобичі. В плани Дениса це не входило, але так само не входило в його плани кидати старого кримінальника. Неприємності їм із Юлькою ні до чого. Тому перш, ніж іти в машину, де на нього чекали спільники, картяр зробив ще одну, останню в цій історії маніпуляцію.

…Коли всівся в машину, мовчки простягнув дяді Міші гроші. Той швидко перерахував купюри.

— Це все? — розчаровано протягнув він.

— Як пройшло? — тим часом запитала Юлька.

— Нормально, — коротко відповів Денис. — Клієнт направду божевільний.

— Яке нормально! — вклинився дядя Міша. — Тут же вісімсот баксів! Це менше, ніж по три сотні на рило! Варто було через це…

— Вибачте, — зітхнув Денис. — Справді, це все, що було в квартирі. Збирався в борг грати, тільки нема дурних. Хотів ще обручку ставити, тільки я забобонний. Не можна вигравати і програвати обручки. Чого дивитесь? Баркаш іще раніше все програв. Не буде ж він нас спеціально чекати…

Сніговий гість

1

Якщо відчинити вікно в спальні на другому поверсі, можна було почути віддалений гуркіт поїздів.

Проте Діана не часто прочиняла вікно. Восени, взимку та навесні вона завжди мерзла. Тому віддавала перевагу штучному повітрю: зовсім недавно чоловік присобачив кондиціонер ще й у спальні, йдучи назустріч її побажанням.

Діана стала біля вікна, сперлася руками на підвіконня, подивилася в зимову темряву. Електричка, що їхала далеко в бік міста, мерехтіла прямокутниками вікон і нагадувала гігантську гусінь.

Чоловік.

Три години тому він подзвонив і попередив: затримається, виникли певні проблеми, не сумуй, мовляв. Можна подумати, його проблеми і він сам тепер мають для неї якесь особливе значення. Десь глибоко всередині ворухнулася капосна і неприємна для її самолюбства думка: нема кого сварити, подружко, сама винна в своїх проблемах.

Вона закурила і зосередила свою увагу на снігові, першому зимовому снігові за багато останніх років. Ще не так давно з неба сипалися ріденькі білі крихти, тепер же на землю повільно спускалися пухкі лапаті пластівці.

За спиною надсаджувався телевізор. Діана ненавиділа випуски новин. Та з того часу, як чоловік перевіз її сюди, в заміський будинок, забрав ключі від вхідних дверей, а сам почав зачиняти її ззовні, коли йшов, і відчиняти, коли повертався, вона не вимикала «ящик». Навіть коли засинала, просто прибирала звук. В одному ліжку подружжя тут не спало: чоловік перекочував у кімнату для гостей, на диван, і це Діану більш ніж влаштовувало.

У новинах знову хтось когось убив і втік з місця скоєння злочину.

Діана не мала жодної уяви про поліцейську роботу, не читала детективів і не дивилася кримінальних серіалів. Та, слухаючи телевізійні кримінальні повідомлення, зробила для себе однозначний висновок: працюють там, у тій поліції, не надто, скажемо так, розумні люди. Чоловік, до речі, з нею погоджувався. Тут навіть дух протиріччя не змушував молоду жінку із принципу міняти свою думку. Якби це було не так, то в телевізійних новинах розповідали б не лише подробиці того чи іншого кривавого вбивства. Від яких кров часом холоне в жилах, а й повідомляли: вбивця чи вбивці спіймані та покарані.

Словом, Діана була з категорії тих, хто свято вірив: існує лише показане по телевізору. Злочин є, бо його показали. Кари нема, бо про неї не сказали. Проста логіка.

Батьки дали їй красиве аристократичне ім’я, називали принцесою. Тільки якщо вона справді принцеса, то саме зараз поділяє долю більшості принцес, замкнених у кам’яних вежах високих замків. Крім оригінального імені дівчина мала ще привабливу зовнішність, і тут уже не батьки постаралися — природа.

У дівчини вистачало мізків, аби пробивати собі дорогу по життю грудьми. До речі, дуже часто — в прямому розумінні. І не тільки грудьми, а й іншими частинами тіла…

Чоловік, Антон Сальський, був старшим за неї на чотирнадцять років. Замолоду мав темні плями в біографії. Їх мали всі, хто починав бізнес у шалені дев’яності. Нині ж він досить успішний бізнесмен. А справжньому бізнесменові для статусу потрібна дружина-красуня з рідкісним іменем, з якою можна гідно виходити на люди.

Шеф-кухар на кухні.

Цнотлива з друзями.

Повія — в ліжку.

Саме так, у такій послідовності, за такою схемою. З кухнею, до речі, не склалося від самого початку, та Сальський і не вимагав. Вони насправді не часто їли вдома, а коли це траплялося, Антон замовляв собі щось з доставкою: власник мережі ресторанів міг дозволити подібну забаганку. Зате повія в ліжку виходила досить добре, тут певний досвід мала… хоча згадувати про окремі сторінки свого життя не любила.

Ну, а стосовно цнотливої з друзями…

Діана закурила нову сигарету.

Може, Антон і не винен, що їй з ним стало нудно. Тому його друзі та приятелі, з якими вона знайомилася на численних світських подіях, рано чи пізно опинялися в її ліжку. Ненадовго, та й не так багато вже їх і було, як думає Сальський. Коханці намагалися дотримуватись конспірації, та й Діана була дуже обережною. Ось тільки тиждень тому нове захоплення виявилося таким щирим та шаленим, що коханці забули про обережність. Результат — наочний.

Навіть — підочний, якщо можна так висловитись.

Діана в тисячний раз підійшла до дзеркала глянути, чи розсмоктався синець під оком. В принципі, так. Майже зійшов: вона подумати не могла, який цей Сальський важкий на руку. Провівши пальцем по забитому тиждень тому місцю, вона поморщилася, згадавши все, хоча вже зовсім не боліло.

Колись, ще за радянських часів, Антон Сальський воював. В армію пішов у вісімнадцять, як належить. То був останній призов, коли солдатів відправляли в Афганістан. Повоював менше року, вийшов разом із групою військ, дослужував уже в Середній Азії. Та зберігав десь далеко свої армійські, чорно-білі фотографії та медалі. Але про ту війну Діана майже нічого не знала. Ані від чоловіка, ані від мами з татом. І не розуміла, чому батьки так зраділи, коли по радіо оголосили про остаточне виведення радянських військ з Афганістану. Тоді їй саме виповнилося чотири роки.

Зараз їй було тридцять