Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Штефанкові думки били в іншій стороні світу: гей, слухай, мій милий, казав наймитові, там під Чорним Ґрунем за Бережницею мешкають бідарі. Збирайся, синку, найхутчіше, бери на коня, що є, аби встигнути за дня. Штефанко так само любив працювати, як допомагати й дарувати. Іноді виявлялося, що нема змеленої муки, що треба нести зерно до млина. Одна за одною порожніли великі скрині у Штефанковій коморі.

Поволі, спокійно, поступово виймав Філько Желєнський свої запаси турецького зерна, яким так пишався. Ночами лущив качани кукурудзи. Але Філько був усе ж людиною маломовною і сором’язною, рідко говорив з людьми, довго збирався, щоби щось сказати. Коли щось казав, то вже рубав незграбно й різко, часом хотів щось сказати і нічого не казав, часом не закінчував речення, обривав на половині. Коли приготував повну комору золотого насіння так, що лежало на підлозі у людський зріст, послав по Дмитра. Нічого не кажучи, завів до комори.

Комора, чудесніша, ніж скарби Довбуша, теплом і доб- ротою дихає кукурудза! Кукурудзяний запах огорнув Дмитра щастям. Уже склав у голові пісню про кукурудзу.

Філько наказав, щоб Василюки послали когось забрати зерно і потім самі його ділили. Не любив зустрічатися з людьми, не любив розмовляти.

Шкінди теж не пасли задніх. Старий Шкіндів стрийко разом з Оленкою роздаровували, що могли. Не мали аж так багато запасів, але не хотіли, щоб Василюки переважили їх у гонорі. Старий Шкінда давав бідним людям не тільки їжу. Роздаровував усе, що бачив у коморі, аж решта родини мусила просити його трохи схаменутися.

– Усе це пусте, – викрикував стрийко, – я вже різне пам’ятаю. Як треба буде, то знову поживимося з вірмен, із жидків, із панків. А може, і так якийсь чорт прийде – мандаторський чи цісарський – і в нас це позабирає. Нехай бідні люди мають. Нехай добре слово тут нам залишиться!

Тому багато добрих слів зліталося до Шкіндової комори. Хто приплентався здалека, не виходив із хати Шкіндів без подарунка. Приходили й такі люди, що з голоду комусь попродавали свій одяг і тепер, не маючи у що загорнутися, ходили обдерті, обшарпані. Але були й такі приблуди десь аж з-під Кут, які почули, що є на Головах такий рід гулявих роздавачів – тільки кланяйся їм до пояса, добре басуй, маж облесним словом, як маслом, – і все тобі дадуть. Як ластівки навесні коло своїх гнізд, пурхали і зліталися добрі слова по Шкіндовому обійсті. На порожніх полицях сиділи, звабно шкірячи зубки, такі прості слова: «Аби сте дочекали, аби сте прожили сто літ і понад сто! Аби вас Господь Бог нагородив!»

Але у спорожнілих скринях Шкінди зберегли для себе кращі дари, такі слова й такі побажання, яких щодня не почуєш: «Мої людоньки солоденькі, аби сте ступали по золоті! Аби кожному з вас служив ангел Божий на кожному кроці – ви ангели Божі на землі, а не люди». Що більше роздаровували Шкінди, то більші були натовпи, то більше було добрих слів, то радісніше було у Шкіндових ґаздівствах, які від часу ворожнечі з Василюком, розриву сватання та сумної коляди були огорнені смутком. Скрині й комори тріщали від сердечних слів, вони вже просто не вміщалися. Відтоді у Шкіндів більше не наговорювали на Василюків, а у Василюків – на Шкіндів. На плаях уже не уникали одні одних, віталися дуже ґречно. Ворожнеча минула. Чвари втихали.

Так само, як у Головах, в інших осідках також людям допомагали, годували. У Красноїллів Дідушків, в Ясенові у Шумеїв, навіть до Криворівні молодий пан зі Станіславова передав багато пшона, і управитель оголосив, що кожен, хто потребує, отримає стільки зерна, скільки йому треба на цілий місяць. А ще, коли вже підсохли плаї, Куділь привів до Ясенова цілий караван коней, нав’ючених зерном, що його купили за гроші, зібрані у Шумеєвій хаті. Куділя радісно вітали. Сотні людей оточили караван.

Льодова Баба слабшала. Сутужна, туга весна відступала. Василюк був близько до перемоги.

Саме в той час дедалі частіше, особливо на Буковині, гірських людей почали називати гуцулами, тобто розбійниками, а гірський край – гуцульським, розбійницьким.

– Аби всюди були такі розбійники! – казав Андрійко.

Загадки

Коли найкращі ґазди так старалися й дбали, щоб не загинув гірський рід, щоб діти та підлітки не розійшлися світом, раптово з’явилася предивна вість, надто добра, тому страшна:

«Цісар посилає свою доньку, цісарську панну, що називається Бараболя. Це вона народи порятує від біди, раз і назавжди! Відтепер уже ніколи не буде голоду. Новий цісарський посланець з’явився у Кутах. До нього чи разом із ним приїхала сама панна Бараболя».

Ходили також вісті про цісарські загадки: от-от, із дня на день вирушать разом із Бараболею в гори.

Вісті заграли, наче святочний дзвін; усі наставили вуха.

Дмитро Василюк про жодну цісарську паннуне чув, жодної панни на всьому цісарському дворі не бачив, сам цісар про жодну свою панну не згадував. Побратимство з цісарем, нова свобода? Не через уряди має приходити, а просто від цісаря! З губернії мають разом із пузатими урядниками чалапати загадки, про які йому найясніший побратим нашептав на вухо? Авжеж! Не бути цьому!

Тим часом головські буковинки та плаї зароїлися людьми, які звідусіль приходили на нараду до Василюка зі щораз новішими вістями.

Усі ці вісті голосно поширював у Кутах товариш із Дмитрової ватаги, Ґєник Квятковський, який з часу виправи на Кути крутився коло сплавів, торгував і шукав того, чого не губив. Був він родом зі шляхетського поселення Березова, колись допомагав гробареві, а потім довго був слугою священика. Зжився з цим, шепотів людям на вухо, що насправді сам є священиком. І справді одягався якось так, як напівгробар, напівклірик. Чорнота й блідість були його ознаками, одяг мав чорний, а лице бліде. Майстерно куховарив спочатку в отців добродіїв, потім із плином років – у товаристві розбійників Клима Бойчука. І врешті у Василюковому товаристві. Клим Бойчук вихваляв, як то розкішно готує Ґєник, що й сам митрополит на насмакувався б його наїдками. Священики у Яблунові та в Пістині тримали його, скільки могли, поки не нависли над ним небезпечні вироки. Тоді Дмитро прийняв його до свого товариства, але не вимагав від нього присяги. Після кутської війни Ґєник перейшов до водної торгівлі, ймовірно, їздячи не лише до Чернівців, але й до Молдавії. За його вихваляння, що насправді він є священиком, його прозвали міністрантом, а Чупрей кликав менш поважно – попівхвіст.

Андрійко, однак, казав: може,