Володимир Кільченський - Вітри сподівань

ноги! — закричав Година та розітнув вояка, котрий вразив дівчину, якусь мить розгублено зирив, як конає колишня бранка.

— Це вам не дівки, зараз без макітер лишитеся! — почувся голос Сподинця, і вони вдвох, відтіснивши дівчат, розправились з татарами.

З боку нижньої течії річки прискакало десяток верхових із сотні, і татари, попавши поміж двох вогнів, хто кинувся в річку, а хто впав на коліна, квилячи про пощаду. Та була пересторога не брати полону, і верхівці швидко вирубали ворогів, які без своїх коней не могли чинити належного спротиву.

На тому боці річки все ще чулися голоси козаків і відчайдушний лемент буджаків, які гинули під ударами козацьких шабель. Десятинці кинулися звільняти з пут полонених, які ридали від щастя визволення, такого жаданого й несподіваного. Павло звернувся із закликом до козаків та колишніх бранців поховати убієнних християн, а ворожі тіла прикопати в одній могилі, щоб і сліду не лишилося. Люди хто чим зміг рили могили, а Сподинець кинувся відшукати місце для схову ворожих трупів.

Настала година погребати забиту дівчину. Павло підійшов до жінок, що сиділи навкруг своєї сільчанки, співаючи заупокійні молитви. Вони з Остапом постояли хвильку, з сумом опустивши голови, молячись за убієнну Килину. Двоє подруг стояли, обійнявшись одна з одною, не проливаючи сліз за своєю подружкою. Одна з жіночок підійшла до них, стиха промовивши:

— Погорюйте, дівчата, пролийте сльозу, зарадите собі…

Одна з дівчат, піднявши голову, мовила:

— Виплакали ми сльози, тітонько… Уже не течуть, а ще скільки лити…

Година зі Сподинцем підступалися до дівчат. Помовчали, а тоді Павло й каже:

— Моя вина… Не встиг… У кого мені прощення вимолювати?

Одна з дівчат, піднявши до нього сумні очі, мовила:

— Не вини себе, козаченьку, за смерть нашої подруги. Господь бачив, не грішний ти…

Росла трава, росла Та й похилилася; Ждала, ждала мати дочку Та й зажурилася. Росла трава, росла Та й посихать стала; Ждала, ждала мати дочку Та й плакати стала.

Визволивши сотні людей з полону, Сильвестр Мигура зібрав козаків і звернувся до них:

— Козаки, визволителі, захисники люду по волі Божій! Слава вам за збереження роду нашого! Не пошкодували ви живота свого заради визволеного люду нашого, заради грядущого… З цієї миті ми оборонці визволеного люду і беремося супроводжувати їх до рідних домівок!

Козаки стояли, вслухаючись у кожне слово неговіркого отамана, а коли він закінчив, звідусіль почулися схвальні голоси, а вгору полетіли козацькі шапки.

Наступного дня сотня Мигури зі сходом сонця вирушила супроводом люду, оберігаючи їх від татарського наброду, що безкарно розгулював на теренах Правобережної України.

Врятовані дівчата — темноока Уляна та зеленоока Павлина — якось непомітно для хлопців і себе почали приростати до десятки. Узяли на себе нехитрі повинності разом з візничими Глухеньким та Бовтуном готувати вариво, коли зупинялися на відпочинок, доглядати за пораненими козаками та впорядковувати татарських коней, що йшли прив’язаними за возами.

Під кінець серпневого дня Павло, не знайшовши поглядом Уляни, шукав її очима, крадькома розглядав стрункий дівочий стан, милувався легкою ходою, наближався до їхнього гурту, аби почути грудні нотки її голосу. Він гадав, що дівчата не помічають його захоплення однією з них, та й не самі лиш дівчата. Одна з сільчанок-дівчат, угледівши, що Павло іде неподалік них, гукнула:

— Ти, козаче, біля нас не крутися… Он татарви по байраках скільки, ой проґавиш ворогів!

Павлові нічого не лишалося, як приострожити свого арабського скакуна та прилучитися до своєї десятки. Гнат Замковий, не витримавши дивних манер свого побратима, під’їхав до нього і співчутливо мовив:

— Що, Павле, дівчат з полону вирятував, а сам попався!?

Нічого було мовити на Гнатові слова, і він, вилаявшись, послав його… подалі від валки оглянути місцевість. Павло уже не міг дочекатися зупинки та облаштування табору, і коли з голови валки почулися крики: «Звертай праворуч! Готуємось до ночі, тісніше!» — серце радісно закалатало в грудях. Дівчата, угледівши, де розташувалася десятка Години, вже порядкували з їздовими, розпалюючи багаття. Козаки швидко закріпили вози поміж собою, прикликаючи на поміч Мосьпана, і він охоче стягував ланцюги під схвальні вигуки козаків.

Зашавкотіли пилки, цюкали сокири, рискалями та заступами обкопували вози, створюючи перепони на випадок ворожого нападу. Десятинці добре попрацювали і до заходу денного світила облаштували захист. Ті, кому випало вартувати, вирушили в засідки, а вільні повсідалися вечеряти. Мабуть, у багатьох козаків уперше в житті було так, що поміж них були дівчата. Уляна ділила кашу, а Павлина розносила десятинцям до їхнього кола, і Павло