Олександр Дюма - Три мушкетери

Міледі благально склала руки й, підвівши свої чарівні очі до неба, мовила з ангельською лагідністю:

— Боже, Боже! Пробач йому, як я йому пробачаю.

— Авжеж, молись, клята! — вигукнув барон. — Твоя молитва тим більш великодушна, що, присягаюся, ти перебуваєш в руках людини, яка тобі ніколи не пробачить!

І він вийшов з кімнати.

У той момент, коли він переступав поріг, міледі помітила Фелтона, який рвонувся в темний куток, щоб вона його не побачила. Тоді вона впала навколішки й почала голосно молитися.

— Боже мій! Боже мій! — примовляла вона. — Ти знаєш, за яку святу справу я страждаю! Дай же мені сили витерпіти ці страждання до кінця!

Двері тихо відчинились. Чарівна богомолка, здавалось, не чула рипіння і зі слізьми в голосі вела далі:

— Боже караючий! Боже милосердний! Невже ти дозволиш, щоб справдилися жахливі заміри цієї людини?

І аж тепер міледі вдала, що почула кроки Фелтона. Вона миттю скочила на ноги й зашарілася, ніби засоромившись, що до неї ввійшли в ту мить, коли вона стояла навколішках і молилася.

— Я не люблю заважати тим, хто молиться, добродійко, — серйозно сказав Фелтон, — а тому хай моя присутність вас не бентежить.

— Чому ви вирішили, що я молюся, добродію? — спитала міледі, ледве стримуючи сльози. — Ви помиляєтесь, я не молилася.

— Невже ви вважаєте, добродійко, — відповів Фелтон так само серйозно, хоч і трохи лагіднішим голосом, — що я маю право не дозволити впасти на коліна перед Творцем? Боронь Боже! До того ж, каяття — природна річ для тих, хто завинив. Хоч би який страшний був злочин, грішник святий для мене, якщо він припадає до ніг Всевишнього.

— Завинила, я завинила! — мовила міледі з усмішкою, яка обеззброїла б навіть ангела на страшному суді. — Боже, ти єдиний знаєш, так це чи ні! Скажіть, що мене засуджено, — це буде правда, але вам відомо, що Бог любить мучеників і що він іноді дозволяє засуджувати невинних.

— Засуджена ви чи мучениця, — відповів Фелтон, — вам однаково треба молитися, і я теж молитимусь за вас.

— О, ви праведник! — вигукнула міледі й упала йому до ніг. — Вислухайте, я не можу більше таїтися перед вами; я боюсь, що мені забракне сил у ту мить, коли я муситиму витримати боротьбу й відкрито сповідати свою віру. Вислухайте ж благання доведеної до відчаю жінки. Вас обманюють, добродію, але не в цьому річ. Я прошу у вас тільки однієї милості, і якщо ви мені її зробите, я благословлятиму вас на цьому й на тому світі.

— Поговоріть про це з моїм начальником, добродійко, — відповів Фелтон, — я, на щастя, не маю права ні милувати, ні карати; цю відповідальність Бог поклав на того, хто вищий за мене.

— Ні, на вас, на вас одного! Вислухайте мене, перш ніж сприяти моїй загибелі або безчестю.

— Якщо ви заслужили цю ганьбу, добродійко, якщо ви накликали на себе це безчестя, треба витерпіти все, підкорившись волі Божій.

— Що ви таке кажете? О, ви не зрозуміли мене! Ви, мабуть, вважаєте, що, говорячи про безчестя, я маю на увазі якесь покарання, в'язницю або смерть! Дай Боже, щоб це було так! Що мені смерть або в'язниця!

— Я не розумію вас, добродійко.

— Або вдаєте, що не розумієте, — відповіла полонянка, недовірливо усміхаючись.

— Ні, добродійко, присягаюся честю солдата, присягаюсь вірою християнина!

— Як! Вам невідомі наміри лорда Вінтера щодо мене?

— Невідомі.

— Це неможливо — адже ви його повірений!

— Я ніколи не брешу, добродійко.

— О, він майже не приховує своїх намірів! їх легко відгадати.

— Я не намагаюсь нічого відгадувати, добродійко; я чекаю, аби мені довірились, а лорд Вінтер, крім того, що він казав при вас, нічого більше мені не довіряв.

— То ви не його спільник, ви не знаєте, що він готує мені ганьбу, порівняно з якою всі земні покарання не варті й згадки? — вигукнула міледі з невимовною щирістю в голосі.

— Ви помиляєтесь, добродійко, — червоніючи, відповів Фелтон. — Лорд Вінтер не здатен на такий злочин.

«Чудово! — подумала міледі. — Ще не знаючи, про що йдеться, він називає це злочином!» І додала вголос:

— Друг підлої людини здатен на все.

— Кого ви називаєте підлою людиною? — спитав Фелтон.

— Хіба є в Англії інша людина, яку можна було б назвати таким ім'ям? — Ви говорите про Джона Вільєрса? — перепитав Фелтон, і очі в нього заблищали.

— Якого язичники та віровідступники називають герцогом Бекінгемом, — додала міледі. — Я не сподівалась, що в Англії знайдеться бодай один англієць, якому треба так довго пояснювати, про кого я кажу!

— Десниця Господня простерта над ним, — сказав Фелтон, — і він не мине заслуженої кари.

Фелтон висловлював лише те почуття огиди, що його всі англійці відчували до герцога, якого навіть католики називали шантажистом, хабарником і розпусником, а пуритани — просто сатаною.

— О Боже мій! Боже мій! — вигукнула міледі. — Коли я молю тебе наслати на цю людину заслужену кару, ти знаєш, що я роблю це не з почуття особистої помсти, а заклинаючи про визволення цілого народу.

— То ви знаєте його? — спитав Фелтон.

«Нарешті він звернувся до мене із запитанням», — подумала міледі, не в силі стримати радості від того, що так швидко досягла успіху.

— О! Чи знаю я його? Звичайно ж, я його знаю! На моє нещастя, на моє вічне нещастя!…

І міледі заламала руки, немов у пориві скорботи. Фелтон, певно, відчув, що стійкість залишає його, і ступив кілька кроків до дверей. Полонянка, яка не зводила з нього очей, кинулась за ним і зупинила його.

— Добродію! Будьте добросердим, будьте милостивим — вислухайте моє прохання: цей ніж, що його барон з фатальної перестороги забрав у мене, знаючи, для чого я хочу ним скористатись… О, вислухайте мене до кінця! Дайте мені цей ніж лише на одну хвилину, зробіть це з вашої ласки, з жалості до мене! Ось я біля ваших ніг! Повірте, це вас не стосувалося, я й на гадці не мала зазіхати на ваше життя. Боже! Замірятися на вас, на єдину справедливу, добру та співчутливу людину, яку я зустріла! На вас, мого рятівника, можливо! На одну тільки хвилину, на одну-єдину хвилину дайте мені цей ніж, і я поверну його вам через віконце дверей; лише на одну хвилину, пане Фелтоне, і ви врятуєте мою честь!

— Ви