Олександр Дюма - Три мушкетери

Полонянка почекала з півгодини. Коли в старому замку запанувала тиша й стало чути тільки безугавний гомін прибою — цей безмежний подих океану, — вона своїм чистим, милозвучним голосом заспівала перший вірш улюбленого псалму пуритан:

Ти нас, о Боже, покидаєш,

Щоб взнати нашу силу й міць,

А потім сам же осяваєш

Небесним щастям нас усіх, хто вмів терпіть.

Ці вірші були дуже недосконалі; але ж відомо — пуритани ніколи не могли похвалитися зразками поетичної майстерності.

Співаючи, міледі прислухалась; вартовий біля дверей зупинився й став непорушно, наче скам'янів. З цього міледі легко було зробити висновок, яке враження справляє її голос.

Вона знову заспівала, зворушливо й натхненно, їй навіть самій здавалося, що чарівні звуки, які лунають під склепіннями замку, заворожують серця її тюремників. Але вартовий, безперечно, ревний католик, не піддався чарам і гукнув з-за дверей.

— Замовкніть-бо, добродійко! Ваша пісня навіває тугу, як «De profundis»[227], і якщо, крім сумнівної втіхи стояти тут на варті, нам доведеться слухати ще й отакі співи, то годі буде й витримати.

— Мовчати! — суворо промовив хтось, і міледі впізнала голос Фелтона. — Не втручайтеся не в свою справу, зухвальцю! Хіба вам наказано забороняти цій жінці співати? Ні. Вам звеліли стерегти її й стріляти, якщо вона пробуватиме втекти. Стережіть її; якщо вона тікатиме — стріляйте. Але не відступайте від даного вам наказу.

Вираз невимовної радості, миттєвий, як спалах блискавки, осяяв обличчя міледі. Ніби не чувши цієї розмови, полонянка заспівала знову, намагаючись, щоб її голос бринів з усією повнотою звуку, з усією чарівністю й принадністю, якими тільки наділив її демон:

Для сліз гірких, для туги й скрути,

Для підземель і кайданів

Є молодість і є спокута

Від Бога, котрий знає все, що я стерпів.

Цей голос, на диво чистий і глибокий, надавав незграбним віршам такої магічної сили й такої виразності, яку найревніші пуритани рідко коли чули в співах своїх братів по вірі, дарма що ті намагались якнайвигадливіше прикрашати псалми. Фелтонові здалося, що він чує пісню ангела, який утішав трьох біблійних отроків у печі вогняній[228].

Міледі співала далі:

Та час визволення наспіє

Для нас, о Боже всеблагий;

А якщо зрадять нас надії,

Лишаться муки смерті та вінець святий.

Цей вірш, в який грізна чарівниця вклала всю свою душу, до краю схвилював молодого офіцера. Фелтон різким рухом одчинив двері й став перед міледі. Він був блідий, як завжди, але очі його палали.

— Навіщо ви так співаєте, та ще й таким голосом? — спитав він.

— Пробачте, добродію, — лагідно відповіла міледі, — я зовсім забула, що мої пісні недоречні в цьому домі. Можливо, я образила ваші релігійні почуття, та присягаюся вам — це ненавмисно. Пробачте мою провину, може, й велику, але справді мимовільну.

Міледі була така прекрасна в цю мить, а релігійний екстаз, в якому вона, здавалось, перебувала, надавав такого неземного виразу її обличчю, що засліпленому її вродою Фелтонові уявилося, ніби він бачить перед собою ангела, спів якого оце чув.

— Так, так, — сказав він, — ви бентежите, ви збуджуєте серця людей, які живуть у цьому замку.

Бідолашний безумець не помічав недоладності своїх слів. Міледі намагалась прочитати те, що діється в його серці.

— Я не співатиму більше, — втупивши очі долу, мовила вона з усією лагідністю, якої тільки могла надати своєму голосу, і з тією покірливістю, яку тільки могла удати своїм виглядом.

— Ні, ні, добродійко, — відповів Фелтон. — Співайте, але не так голосно, особливо вночі.

І з цими словами молодий офіцер, відчуваючи, що більше не в силі бути суворим з полонянкою, кинувся геть з кімнати.

— Ви добре зробили, пане лейтенанте, — сказав солдат. — Її спів перевертає душу. А втім, до цього швидко звикаєш — голос у неї і справді чарівний!

XXIV. Третій день ув'язнення

Фелтон усе-таки прийшов. Але міледі треба було зробити ще одне зусилля: затримати його, або, точніше, домогтися того, щоб він сам затримався. Як це зробити, міледі поки що не знала.

А втім, вона мала добитися ще більшого: примусити Фелтона розмовляти, щоб і самій говорити з ним. Міледі добре знала: чи не найбільша її звабність таїться у голосі. Як тонко, як майстерно вміла вона орудувати своїм голосом, надаючи йому найрозмаїтіших відтінків — аж до ангельського співу!

І все-таки, попри всі свої чари, міледі побоювалась, що зазнає поразки. Адже Фелтон був попереджений і навіть упереджений проти неї. Ось чому вона пильно стежила за кожним його вчинком, за кожним словом, за найнепомітнішим поглядом і жестом, ба навіть за подихом — бо подих можна було витлумачити як зітхання. Інакше кажучи, вона ретельно вивчала все, як досвідчений актор, котрому щойно дали нову й незвичну для нього роль.

Як поводитися з лордом Вінтером, міледі вирішила ще напередодні. Вона поклала бути мовчазною й сповненою гідності, час од часу дратувати дівера підкресленою зневагою, яким-небудь зухвалим словом провокуючи його на погрози й насильства, що ще дужче підкреслювало б її покірливість. Фелтон бачитиме все це; можливо, він нічого не скаже, але він усе бачитиме.

Вранці Фелтон з'явився як звичайно, але міледі за весь час, поки він був у кімнаті, не обізвалася до нього жодним словом. Зате коли він уже збирався вийти, в неї блиснула надія: міледі здалося, що Фелтон хоче заговорити сам. Губи його ворухнулися, проте він одразу ж опанував себе. Затаївши в серці слова, які мало не вихопилися йому з уст, він вийшов.

Близько полудня нагодився лорд Вінтер.

Був досить погожий зимовий день, і промінь тьмяного англійського сонця, що тільки світить, але не гріє, зазирнув крізь грати до в'язниці міледі. Вона саме дивилась у вікно і вдала, що не чує, як відчиняються двері.

— Он як! — усміхнувся лорд Вінтер. — Розігравши спочатку комедію, а потім трагедію, ми захопились тепер меланхолією.

Полонянка не відповіла.

— Так, так, розумію, — вів далі лорд Вінтер. — Ви були б не проти опинитися на волі на цьому березі; вам хотілося б сісти на добрий корабель, який поніс би вас по смарагдових хвилях цього моря; ви радо влаштували б мені — на суходолі чи в океані — одну з тих спритних засідок, до яких ви такі охочі. Потерпіть! Потерпіть ще трохи! За чотири дні берег стане для вас приступним, а море відкритим, і навіть більш відкритим, ніж ви того бажаєте, бо за чотири дні Англія