Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

ноги, а зіп'явшись, намагається ступити крок, пробує свої сили, падає, плаче, але знову й знову зводиться із землі, поки не привчить себе, хоч би скільки довелося натерпітись, до того, що вимагає природа. Деякі тварини з твердою спиною, коли перекинуться, то доти мордуються, доти перебирають і вихвицують у повітрі ногами, поки хтось знову не поставить їх так, як їм належить стояти. Коли черепаха лежить навзнак, то їй від того зовсім не боляче, але прагнення повернутись до природного положення не перестає їй дошкуляти: все пручається, розхитується, поки знову не стане на ноги. Отже, усвідомлене відчуття стану свого тіла притаманне всім, а звідси - таке вільне володіння всіма членами. А раз не буває тварини, яка б не вміла послуговуватися своїм тілом, то це найкращий доказ того, що це вміння природне.

«Але ж ви твердите, що природний стан - це те чи інше відношення провідного начала душі до тіла. Як може дитина зрозуміти таку заплутану й тонку річ, що й вам лише з трудом лягає на язик? Усі тварини мусили б народитися діалектиками, аби второпати подібне визначення, неясне і для більшості зодягнених у тогу?»(5) - Той закид був би слушним, якби я стверджував, що тварини усвідомлюють визначення стану, а не сам стан. Природу легше просто пізнати, ніж описати. Скажімо, та дитина не знає, що таке стан взагалі, але свій стан вона знає; рівно ж не знає, що таке жива істота, а попри те відчуває себе живою істотою. Щоправда, свій стан вона розуміє лише згрубша, загально й нечітко. Та й ми, дорослі, знаємо, що у нас є душа, а що воно таке ота душа, де вона, яка вона, звідки взялася,- того й не відаємо.

Отож, яким у нас є відчуття, що посідаємо душу, хоч нічого не знаємо ні про її природу, ані про місце, де вона перебуває, таким воно є і в усіх тварин - про стан їхнього тіла. Тож не можуть вони не відчувати того, завдяки чому відчувають усе інше; не можуть не відчувати того, чому коряться, що ними керує. Кожнісінький з нас розуміє: є щось таке, що дає поштовх до якоїсь дії, а що то таке - не знає; розуміє, що є іще якийсь потяг, а що то за сила, звідки вона - теж не відає. Так і дітям, і тваринам притаманне відчуття провідного начала, що є у їхній душі, хоча те відчуття не є ані достатньо ясним, ані виразним.

«Але ви кажете, що кожна жива істота пристосовується передусім до свого стану; головне у стані людини - розум, отож людина пристосовується до себе не як до живої істоти, а насамперед як до істоти розумної. Людина, власне, й дорога собі тією частиною свого єства, завдяки якій вона - людина. Та в який спосіб немовля може пристосуватися до стану розумної істоти, якщо й саме ще не стало розумним?» - У кожного віку свій стан: у немовляти - такий, у хлопця - інший, а ще інший - у похилої людини. Всяк пристосовується до того стану, в якому перебуває. Немовля - беззубе, от воно й пристосовується до того свого стану. Повиростали зуби - пристосовується й до такого стану. Так і в тієї жнивної рослини, що має стати збіжжям і зерном, один стан, коли вона, тендітна, заледве проглядає з борозни, інший - коли, зміцнівши, випрямляється, хоч іще м'яким, але готовим нести вагу першого наливу стеблом, а ще інший - коли половіє і, схиляючи тугий колос, чекає току; одне слово, якого стану сягає, такого й тримається, до такого й приладжується. Одним є вік немовляти, іншим - хлопчини, ще іншим - юнака, потім - старого. Але я, хоч був і немовлям, і хлоп'ям, і юнаком, залишаюся самим собою. Так ось: хоча стан у кожного створіння постійно змінюється, пристосування до того стану залишається одним і тим самим. Адже природа віддає мені в опіку не хлопця, не юнака і не старця, а мене самого. Отже, немовля пристосовується до того свого стану, який на той час притаманний немовлячому віку, а не до того стану, який опісля буде властивий юнакові. Бо якщо на немовля чекає в майбутньому інший, вищий, стан, то це ще не значить, що той стан, у якому воно з'являється на світло денне, суперечить природі. Живе створіння пристосовується передусім само до себе, адже мусить бути щось таке, до чого б можна було віднести все інше. Жадаю насолоди. А для кого? Для себе. Отже, турбуюся про себе. Уникаю болю. Задля кого? Звісно, задля себе. Отже, турбуюся про себе. Якщо все роблю, турбуючись про себе, то звідси видно, що для мене турбота про себе самого - передусім. І це властиве всім живим істотам, і воно не прищеплене, а природжене. Природа виводить своє потомство, а не викидає його. Оскільки ж найпевнішою буває та опіка, якою обдаровує нас хтось найближчий, то не диво, що кожен поручений в опіку самому собі. Отож, як я мовив у попередніх листах, навіть найніжніші створіння, що тільки-но вийшли з материнського лона чи вилупились із яйця, відразу знають, щї для них вороже, й уникають смертельної загрози. Навіть тіні коршака, що пролітає в небі, лякаються ті, яким випало бути здобиччю хижих птахів. Нема такого створіння, яке, з'явившись на світ, не знало б, що таке страх перед смертю.

«Але в який спосіб щойно народжена істота може розуміти, що для неї рятівне, а що - смертельне?» - Насамперед постає питання, чи взагалі розуміє, а не в який спосіб розуміє. А що є в тих істот розуміння, видно ось із чого: у кожному випадку вони чинять саме так, як чинили б, розуміючи. Чому, скажімо, курка не тікає ні від павича, ані від гусака, а лише від значно меншого, та й не відомого їй яструба? Чому курчата бояться кота, а собаки не бояться? Зрозуміло, що їм притаманне знання того, що може пошкодити, і те знання - не з досвіду, адже остерігаються й такого, чого ще й не звідували. А далі,- аби ти не думав, що все тут діється випадково: вони й не бояться, чого не слід їм боятися, й ніколи не забувають про те, що самі мають дбати про себе і бути пильними,- однаково тікають од загибелі. А ще: хоч би як довго вони жили, лякливішими не стають. Звідси ясно, що вони прийшли