Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

що діє і приносить користь, те мусить бути наділене пориванням; що ж наділене пориванням, те — жива істота». — Правду мовиш, але якщо те поривання було її власним пориванням, а воно ж не їй належить, а душі. /11/ Будь-яка жива істота аж до смерті залишається тим самим, чим була на початку: людина, поки не вмре, зостається людиною, кінь — конем, собака — собакою, і не може перемінитись у щось інше. Справедливість, тобто душа, що перебуває в певному стані, — жива істота. Хай так. У такому разі й мужність — жива істота, тобто душа, що перебуває в певному стані. Яка ж то душа? Та, яка щойно була справедливістю? Але ж вона мусить триматися тієї першої, в якій почала перебувати, істоти — перейти в якусь іншу їй не дано. /12/ Окрім того, одна душа не може належати двом живим істотам, тим паче — багатьом. Якщо справедливість, мужність, поміркованість та інші чесноти є живими істотами, то як це можливо, щоб вони мали тільки одну душу? Треба, щоб у кожної з тих чеснот була власна душа, інакше — то не живі істоти. /13/ Одне тіло не може бути спільним для багатьох живих істот. Це визнають і наші супротивники в тій суперечці. Але що є тілом справедливості? — «Душа». — Гм. А тілом мужності? — «Ця ж сама душа». — А хіба так буває, щоб одне тіло слугувало двом живим істотам? — /14/ «Але ж одна й та сама душа налаштовується то на справедливість, то на мужність, то на поміркованість». — Так могло б бути, якби на той час, коли вона налаштувалась на справедливість, не було мужності, а коли на мужність, — не було поміркованості; але ж усі чесноти існують одночасно. То як окремі чесноти можуть бути живими істотами, якщо душа — одна, якщо вона не може стати більш, ніж однією істотою? /15/ Врешті, жодна жива істота не може бути частиною іншої живої істоти. Справедливість — частина душі. Значить, вона не є живою істотою.

Мені здається, що я марную час, розтовкмачуючи всім зрозумілі речі. Тут випадало б обурюватись, а не сперечатися. Немає такого створіння, щоб в усьому було подібне до іншого створіння. Глянь на що хочеш: у кожного тіла своя барва, свій вигляд, свої розміри. /16/ Серед усього іншого, чим дивує нас винахідливість божественного творця, є, вважаю, ще й те, що поміж такої незліченності всього сущого він ніколи ні в чому не повторився: навіть цілком подібні на перший погляд речі, тільки-но зіставиш їх, виявляються різними. Візьми листя: скільки тут усіляких видів! На кожному — якась своя, особлива, мітка. А скільки тварин! Вони не схожі одна на одну не тільки за величиною: неодмінно й тут, хай у дрібному, завжди знайдеш якусь несхожість. Він сам поставив собі таку вимогу, аби те, що різне, було водночас і неподібним, і нерівним. А всі чесноти, як самі твердите, рівні між собою. Отже, вони не можуть бути живими істотами.

/17/ Кожна жива істота діє сама по собі. А от доброчесність сама по собі аж ніяк не може діяти — тільки разом з людиною. Всі живі істоти поділяються на розумних, як людина і боги, та нерозумних, як звірі й худоба. Чесноти, звісно, розумні, але ж вони не є ні людьми, ні богами, отже, — не є й живими істотами. /18/ Кожна розумна істота не стане діяти, поки не відчує поривання, поки, врешті, те поривання не буде підкріплене схваленням. Поясню, що таке схвалення. От мені треба прогулятися; але на прогулянку я вийду лише тоді, коли скажу собі про те подумки, а потім ще й схвалю сказане. Треба присісти — присяду знову ж таки після всього того, на що я вказав. Доброчесність такого схвалення не знає. /19/ Візьмімо розсудливість. У який спосіб вона може схвалити думку: «мені треба прогулятися»? Сама її природа не допускає того. Адже розсудливість піклується про того, кому вона притаманна, а не про себе саму: вона ж ні прогулюватись не здатна, ні сидіти. Отож, не знаючи схвалення, вона не може бути розумною істотою. Якщо доброчесність — істота, то неодмінно й розумна; але вона не є розумною істотою, отже, — й живою. /20/ Якщо доброчесність — жива істота, то чи будь-яке благо (а доброчесність — благо) не є живою істотою? Саме так. Наші з цим погоджуються. Врятувати батька — благо, висловити розумну думку в сенаті — благо, справедливо вирішити якусь справу — благо. Виходить, і порятунок батька — жива істота, і висловлена розумна думка — жива істота. Ми договорились до того, що сміхом можна порснути. Завбачливо змовчати — благо, гарно пообідати — благо; можна дійти висновку, що і мовчання, й обід — живі істоти!

/21/ Так, далебі, й хочеться полоскотати себе й зробити собі забаву з тих дотепних дурниць. Якщо справедливість і хоробрість живі істоти, то вони, без сумніву, істоти земні. Кожна жива істота потерпає від холоду, голоду, спраги; отож, справедливість терпить, скажімо, від холоду, хоробрість — від голоду, ласкавість — від спраги. /22/ А далі? Чи не поцікавлюсь у тих мислителів, як ті істоти виглядають? Чи вони подібні до людини, чи до коня, чи до якогось звіра? Якщо надали їм круглих обрисів, як богові[419], то запитаю, чи жадоба, розкіш, безглуздя теж круглі. Адже й вони — живі істоти. Якщо вони і їх округлять, то все ще допитуватимусь, чи до живих істот зараховують, приміром, обережну ходу. Їм доведеться погодитись, а далі визнати, що й прогулянка, оскільки є істотою, — кругла.

/23/ Втім, не думай, що з-поміж наших я вперше, відхилившись од приписів, покерувався власною думкою: між Клеантом та його учнем Хрисиппом немає згоди навіть у тому, що таке прогулянка. Клеант твердить, що це дух, скерований провідним началом до ніг, а Хрисипп запевняє, що це саме те провідне начало. То чому б то кожному, за прикладом Хрисиппа, звернувшись до власного розуму, не висміяти таку силу отих живих істот, для яких увесь світ виявився б надто тісним? /24/ «Чесноти, хоч і не є багатьма живими істотами, все ж вони живі істоти. Як в особі однієї людини може поєднуватись і поет, і промовець, так і чесноти: вони живі істоти, але не можна сказати, що саме тому їх багато. Душа — це те саме, що душа справедлива, розважна, смілива, тобто настроєна в