Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

йому на безголів’я! — Він підступив і взяв Евербі за руку. — Ходімо. Бричка чекає надворі. Нехай їм буде просторніше.

— Поклич-но адміністратора, — наказала мені міс Реба.

Але мені не треба було навіть з місця рушати: коли б я приглянувся, то міг би побачити крайчик його одежини за дверима. Він одразу ж увійшов.

— Цей чоловік — представник закону? — запитала міс Реба.

— О, ми всі тут знаємо Буча, місіс Бінфорд, — заявив реєстратор. — У нього так багато приятелів у Пошемі, як ні в кого. Він-то, власне кажучи, з Гардвіка, наш Пошем іще не такий великий, щоб мати свого помічника шерифа. — Буйне тепло Бучеве ширилося й повивало клерка, запрошувало його досередини, ще не встиг він і порога переступити, — здавалося, мовби він, клерк, полетів стрімголов у ту середину і щез у ній, як миша в торбі січки. Але погляд Бучів був тепер холодний і гострий.

— Може, тим-то й не гаразд тут у вас, — вдався він до реєстратора. — Може, тим-то й нема у вас ніякого поступу, ніякого вдосконалення. Бо вам не вистачає тут представників закону.

— Ну вже, Буче, — озвався реєстратор.

— Це у вас так заведено, що перший-ліпший зайда з вулиці може тягти ваших жінок-постояльців, котра йому до вподоби, до найближчого ліжка? У вас тут готель чи бордель? — мовила міс Реба.

— Кого й куди тягти? — запитав Буч. — І чим тягти? Дводоларовим банкнотом?

Міс Реба підвелася.

— Ходімо, — звернулась вона до Евербі. — Ввечері звідси відходить поїзд до Мемфіса. Я знаю власника цього вертепу. Доведеться завтра з ним побалакати…

— Ну вже, Буче, — озвався реєстратор.

— Стривайте, місіс Бінфорд…

— Вертайся у вестибюль, Веджіле, — сказав Буч реєстраторові. — До листопада лише п’ять місяців, і кожної хвилини може прибути якийсь мільйонер з двома породистими гончаками, а там не буде нікого, хто показав би йому, де має розписатись. Іди. Ми тут усі свої. — Реєстратор вийшов. — Тепер дорога вільна, можемо… — Буч ізнов поклав руку Евербі на плече.

— Тоді я маю до вас одну справу, — звернулася міс Реба до Буча. — Вийдімо де-небудь, щоб ми були наодинці. Я маю щось вам сказати.

— А що саме? — запитав Буч. Вона не відповіла, мовчки рушивши до дверей. — Наодинці, кажете? А певно, чом би й ні. Коли я не зумію вдовольнити наодинці гарну дівоньку, радо пущу Ласуна на своє місце.

Вони вийшли. З жіночої вітальні нам не видно було їх у коридорі, і минула хвилина, може, й трохи більше, перш ніж міс Реба повернулася, ступаючи рівно й твердо, сама вродлива і спокійна; секундою пізніше з’явився й Буч. Він мовив:

— То це так? Ми ще побачимо.

Міс Реба рівною ходою підступила до нас і дивилась, як Буч іде коридором, навіть не оглядаючись у наш бік.

— Усе гаразд? — спитала Евербі.

— Так, — відказала міс Реба. — І з тобою теж, — звернулася вона до Буна. А тоді глянула на мене: — Боже!

— Що ти йому, в чорта, зробила? — запитав Бун.

— Нічого, — відказала вона через плече, бо саме дивилась на мене. — Я думала, що знаюся на всіх бордельних проблемах… Аж поки діти сюди не вплутались. Ти привела одного, — це вже до Евербі, — що вигнав хазяїна з дому, покрав усі вставні зуби й пива на чотирнадцять доларів; а тоді, наче цього було недосить, Бун Хогенбек привів другого, котрий зводить моїх дівчат на шлях бідності й чесноти. Я йду спати, а ви…

— То так, — урвав її Бун, — але що ти йому сказала?

— Як зветься те ваше місто? — спитала міс Реба.

— Джефферсон, — відповів Бун.

— Ви, городяни з усяких там Джефферсонів та Мемфісів, з усіма своїми великоміськими ідеями, на законі ви не дуже розумієтесь. Для цього вам би треба побувати в таких селищах, як ось це. Я знаю, бо сама в такому виросла. Він — констебль. У Джефферсоні чи Мемфісі він пробуде тиждень, і ви його там навіть не побачите. Але тут, серед людей, що його обрали (більшість — чоловік дванадцять-тринадцять, що голосували за нього, і меншість — дев'ять, десять чи одинадцять, що цього не зробили і жалкують уже за цим, а як ні, то скоро жалкуватимуть), йому чхати на шерифа округи, і на губернатора, і на президента Сполучених Штатів — на всіх трьох, разом узятих. Бо він — баптист. Себто він спершу баптист, а вже потім законник. Коли він може бути баптистом і законником водночас, він буде. Але щоразу як закон лізе кудись не туди, законник знає, що може собі дозволити й де. Кажуть, добре вмів царювати старий фараон, тоді ще один у біблійні часи, що називався Цезар, — той теж незгірше вправлявся. Але побували б вони тут, приглянулися б хоч разок до нашого констебля з Арканзасу, Міссісіпі або Теннессі!

— Але звідки ти знала, хто він такий? — спитала Евербі. — Звідки ти взагалі знала, що тут такий є?

— Такі всюди є. Хіба я тобі не казала, що моє дитинство пройшло в отакій дірі, як ця, що я там жила, поки терпцю стало? Мені не треба знати, хто він такий. Досить, щоб цей лобур знав, що я знаю, з якої він братії. Я йду…

— То так, але що ж ти йому сказала? — не вдовольнився Бун. — Може, воно мені придалося б.

— Нічого, кажу ж тобі, — відмовила міс Реба. — Якби я досі не навчилась давати раду цим огирям, що одною рукою за свою бляшку держаться, а другу в ширіньку запускають, то давно б уже з торбами пішла. Я сказала йому, що коли ще раз побачу тут його мармизу сьогодні ввечері, то пошлю цього телепня готельного розбудити тутешнього констебля й доповісти йому, що помічник шерифа з Гардвіка саме заскочив двох мемфіських проституток у пошемському готелі. Я йду спати і вам те саме раджу. Ходім, Коррі. Я обстоювала твою зневажену цноту перед цим готельним клерком, тож ти остерігайсь бодай уже на очах у нього.

Вони вийшли. Тоді Бун теж вийшов — мабуть, до парадних дверей, пересвідчитись, що й справді вже немає Бучевої брички. Аж тут раптом спала на мене Евербі, така здорова, здорова дівчина, й зашепотіла хутко:

— В тебе нічого немає з собою, правда? Одежі на змінку? Ти все в тій самій, відколи з дому.

— А що з цією не гаразд? — запитав я.

— Я хочу її випрати, — сказала вона. — Твою білизну, шкарпетки, сорочку. І оту шкарпетку, що в ній верхи їздив. Ходи скинеш це все.

— Але ж мені нема в що перевдягтись.

— То нічого. Ти можеш лягати. Все буде готове на ранок.