Софія Юріївна Андрухович - Амадока

в тому. Недаремно Баал Шем іронізував із кабалістів, що ті настільки глибоко занурені в свої премудрі книги, що їм не вистачає часу згадувати про Бога.

Існують сотні переказів про Баал Шем Това, які дійшли до наших часів завдяки Бештовим учням і послідовникам. Звичайно, якщо порівнювати тишу навколо Пінзеля і легендарну реальність меджибізького цадика, різниця полягає у тому, що перший — художник, а другий — релігійний діяч, і що обоє належали до різних культур, і особливості цих культур диктували ставлення до особи, до її місця в громаді, до пам’яти про її життя, слова і діяння. Дивовижно, в наскільки різних світах вони жили, хоча й ділили ті самі містечка й села, ті самі гори, поля, ті ж хмари пропливали над їхніми мудрими головами, сіючись однаковим дощем.

Крім того, цілком можливо, що в першому випадку безмовність була метою й умовою. Що коли художник справді ховався і прагнув розчинитися безслідно? Тоді як у випадку засновника могутньої релігійної течії, збереження та поширення легендарної реальности мало в собі надзвичайну цінність. Це був один зі способів плекати віру, вивільняти ніцоцот, божественні іскри, розсипані в матеріяльному світі, аби наблизити звільнення. Своєю святістю цадик здійснює цей акт, і святість його проникає в усе навколо: в молитви і найпростіші буденні дії, у вияви радости і скорботи, у предмети, яких він торкається руками або думками, в душі його учнів, в слова, які промовляє сам, і слова, які учні передають одні одним, слова, почуті від цадика, слова цадика, почуті одне від одного, слова про цадика. Все це — вияв віри.

Розповідання історій про святих — інструмент перетворення, містичний ритуал, акт довіри і навчання. Вислухавши історію, учень ніколи не залишався тим, що раніше, навіть якщо сам цього ще не встигав збагнути. Там, у просторі між цадиком і учнем, між оповідачем і слухачем відбувається таїнство близькости, трансформації. У цей простір приходить Бог.

Тому так важливо було ставитись до хасидських оповідок якомога трепетніше, з неабиякою старанністю: пильнувати кожне слово, дбати про точний сенс, нічого не забувати й не перекручувати. Історії здебільшого передавались із уст в уста, усно. І ніхто й не помітив, як ця точність, про яку дбали впродовж століть, розмилась і наповнилась новими варіяціями.

Недарма хасиди кажуть: «Хто вірить у всі історії про Баал Шем Това й інших містиків і святих — дурень; хто дивиться на будь-яку окрему історію і говорить: „Це не може бути правдою“, — єретик».

Котрийсь із учнів Бешта таємно записував усі слова цадика. Якось Баал Шем побачив, що по його дому вештається демон із грубезною книжкою в руках. «Що це у тебе за книжка?» — запитав у нього равві. «Та це ж книжка, яку ти сам створив».

Так Баал Шем збагнув, що хтось із його послідовників записує все, що він промовляє. Він зібрав своїх учнів і запитав: «Хто з вас записує мої слова?» Учень, який робив це, негайно зізнався і віддав цадикові свої нотатки. Баал Шем Тов довго вивчав рукопис, а тоді мовив: «У цій базгранині немає жодного слова, промовленого мною. Ти не слухав мене в ім’я Неба, тому сили зла оповили тебе і твої вуха чули те, чого я не говорив».

Ацвут, печаль — перепона на шляху до Бога. Тягар, який людина власними руками вішає собі на шию, прибиваючи себе до землі. Від цієї ваги, від розпачу через власну тілесність, невиправність, через свою безнадійність і гріхи плоти голова людини схиляється так низько, що очам недоступним стає світло Господа.

Печаль слід відрізняти від гіркоти, мерирут. Мерирут — це смуток людини через її віддаленість від Бога. Гіркота цілюща, в ній — прагнення до Небес. Печаль несе в собі безнадію і бездіяльність, апатію та мертвотність.

Служачи Богу, цадик перетворюється на чисту радість, на осяйний захват. Акт служіння робить його таким. Він приліпляється до Бога і запрошує всіх своїх учнів узяти з нього приклад. Він палахкотить, палає вогнем, іскриться, він кружляє в танці до самозабуття, він тремтить від пронизливого щастя, він п’є вино, святкує Бога, віру в нього і свою відданість йому. Цадик переживає двекут — стан, у якому безпосередньо спілкується з Господом, сходить на Небеса, де здатен розмовляти з будь-якою душею, зі самим Месією. У стані двекуту цадик може втручатись у стосунки Бога з іншими людьми й охороняти громаду від лиха, зцілювати, вказувати істинний шлях.

Учні Бешта описували стани, в які той впадав під час молитви: його обличчя, його чоло сяяли потойбічним вогнем, очі порожніли й витріщались, риси змінювались, деякі м’язи надмірно розслаблялись, інші — напружувались. Часом, відкинувши з його обличчя таліт, хтось із охоплених сумнівом виявляв вражаючу картину: йому відкривалося заніміле обличчя померлого. Інші свідки розповідали, що лик цадика під час глибокої молитви щомиті змінювався: то він палав, немов смолоскип, а то виблякав, неначе сніг. Казали, коли Бешт молився, то вода у баліях здригалась і тремтіла, як від поштовхів землі. Трапилось, що Баал Шем молився у приміщенні, до стіни якого були приперті бочки з зерном, і зерно здригалось і підстрибувало, мов оживаючи.

Якось увечері під час святкування Сімхат Тора Баал Шем Тов танцював разом зі своїми учнями. Він ніжно обійняв сувій Тори і почав кружляти з ним, променіючи щастям. Згодом цадик відклав сувій і заходився танцювати без нього. Один із найбільш проникливих учнів пояснив: «Наш учитель відклав сьогодні видиме вчення і віддався вченню духовному».

«Якось я їхав на возі, запряженому трьома кіньми, — розповідав певному скептичному равві Баал Шем Тов. — Один мій кінь був гнідий, другий — рябий, третій — сірий. І жоден із коней не міг іржати. Дорогою я зустрів селянина. Той підійшов до мене і порадив: „Послаб-но віжки!“ Я послабив віжки, і всі троє моїх коней заіржали».

Равві занімів і не міг вимовити жодного слова від могутніх почуттів, що над ним запанували.

«Троє коней, — продовжував Бешт, — гнідий, рябий і сірий, не могли іржати. Звичайний собі селянин знав, як зарадити. Слід було послабити віжки, і коні миттю заіржали, равві».

Рав мовчки похнюпився.

«Селянин дав добру пораду, — сказав Баал Шем Тов. — Ти зрозумів?»

«Я зрозумів, зрозумів, равві», — відповів рав і заплакав. Він плакав так, ніби щойно його тіло і душа навчилися проливати сльози. Так, ніби плакав уперше в житті й досі не знав, що таке плакати по-справжньому.

Певного равві, чиєму дідові пощастило бути учнем Баал Шема, попросили якось розповісти історію.

Той зауважив: «Історію слід розповідати так, щоб вона сама по собі допомагала слухачам».

Він розповів