Софія Юріївна Андрухович - Амадока

одного світів, і все ж їхні шляхи пролягали на доволі близьких у часі й просторі траєкторіях. Вони діяли на тих самих землях у той самий час, і діяльність їхня, сенс їхніх життів був спрямований у трансцендентне. Обоє були тісно пов’язані з релігією, хоча й кожен зі своєю. Обоє робили Бога ближчим до людини, а людину — ближчою до Бога. Чи був би котрийсь із них готовий визнати подібності між ними?

Імовірно, що той будинок у Бучачі, з бароковими склепіннями й огорожею балкона, які схожі на огорожу собору святого Юра у Львові і галереї на Бучацькій ратуші, той просторий дім із великим подвір’ям і видовженою офіциною, який видається просто досконалим місцем для майстерні скульптора, належав Пінзелеві. Якщо так, то це свідчить про високий статус і шанованість, про усілякі блага й винагороди, отримані від патрона міста, Канівського старости Миколи-Василя Потоцького. Якщо оглянути весь об’єм робіт майстра Йоана-Георгія за роки, відколи той з’явився на Галицьких землях (чи принаймні той об’єм, про який нам відомо: кілька десятків алегоричних фігур і вівтарів, іконостасів, амвонів, інженерні роботи при будівництві ратуші й храмів), не виникає жодного сумніву, що майстер не впорався б самотужки. Він мусив мати учнів, помічників — з десятеро чи п’ятнадцятеро чоловіків, які виконували для нього грубшу роботу, брали на себе частину левкасових випарів, деревного і кам’яного пилу, що мертвим вантажем утрамбовувався в альвеоли. Ось хто насправді міг асистувати з підбором матеріялів та інструментів, а зовсім не вдовиця Єлизавета, з якою Пінзель, схоже, одружився зовсім не через якісь там її (вифантазувані нами) чесноти, а всього лише тому, що інакше цей чужинець не міг стати членом цеху і відкрити в місті свою майстерню.

Вони надавали шматкам дерева обриси людських тіл: подоби торсів, кінцівок, голів. Особливо талановитим він міг довірити надбрівні дуги чи навіть вигин шиї. Далі сам брався за роботу: неоковирні п’ястуки вистрілювали пагонами тонких фаланг, загострювались вилиці, западали щоки, увиразнювався погляд з-під важких повік, випучнювалися м’язи й напружувалися соски. Пульсувала яремна вена. Складки тунік, плащів і покривал брижилися неспокійними валами й напливами. Він врізався в матеріял швидко й упевнено. Так стрімголов кидаються вперед, до небезпеки, не даючи собі завагатись. Він не дбав про старанність, про гладкість, про досконалість. Частини тіл випинались кубами, рубаними геометричними фігурами — тільки для того, щоб задихати гаряче, заеманувати жаром людського тіла, електрикою дистильованих пристрастей, зустрівшись із уявою глядача.

Десятеро або й цілих п’ятнадцятеро людей зачаровано дивилися йому під руки. Він скидався на божевільного в роботі. Він був по-справжньому страшним. Його тіло ніби випадало в інший вимір, переставало підкорятися законам земного тяжіння. Він рухався заповільнено або, навпаки, так швидко, що самого руху неможливо було помітити. Погляд був зосереджений на камені або на шматку липи, але водночас — обернений кудись усередину. І в очах виднілося щось таке, чому неможливо було дати назви, щось тривожне, щось надто інтимне, щось оголене, обезшкірене. Те, до чого не допускають інших. До чого навіть на самоті з собою моторошно буває торкнутися. Що викликає суміш сорому, й огиди, і нестерпної жалости, яку годі витримати.

Його обличчя смикалось у конвульсіях. Риси втрачали гармонію, лице немовби розколювалося на дві частини. Вибалушувались очі. Яблука починали обертатись, як у схарапудженого коня. Один кутик рота вищирювався, оголюючи ікла.

Ти пам’ятаєш скульптуру святого Йоана з Годовиці? Пам’ятаєш його химерне обличчя, якщо дивитись у фас? Раніше на вівтарі костелу Всіх Святих він був розташований таким чином, що поглядам вірян був відкритий лише його профіль. Ліва частина обличчя вирізьблена наче старанніше, тонше, ніж та, що схована від поглядів, — недбала і неоковирна на позір. Але якщо поглянути на фас святого Йоана — це обличчя може виявитись обличчям Йоана-Георгія Пінзеля.

Вони так багато часу проводили поруч із ним, спостерігали за його рухами, знічев’я обертали в руках дерев’яні боцетті. Чули, як він розмовляє з дружиною. Бачили, як він торкається своїми почорнілими й загрубілими долонями голівок синів. Як він жартує із Меретином. Як він кланяється Миколі Потоцькому, коли той з’являється помилуватися котроюсь із різьб: надвечір, щойно прокинувшись, запухлий із перепою, ведучи за собою кількох своїх дівчат, напідпитку від шипучого вина. Дівчата ловлять погляди одна одної і порскають реготом, дурносмішки. Староста Канівський дратується і лупить вертихвісток по плечах своєю шкіряною рукавичкою. Усе ж він намагається себе контролювати, щоб не вийшло так, як із тією Бондарівною, яку шляхтич нехотячи убив у нападі шалу. Йому за це насправді прикро. Він неодноразово просив прощення в її батьків, винагородивши їх стократ. Він сповідається по сей день, продовжуючи давати гроші на будівництво храмів і монастирів.

Трохи згодом, уже після смерти Пінзеля, Микола-Василь Потоцький, посилено рятуючи душу, стане ченцем Почаївського монастиря. Він матиме свій окремий дерев’яний будиночок, у якому триматиме поруч із собою дівчат для потреб власного тіла, аби воно не заважало духові прагнути святости. Навряд чи це ті самі дівчата, які приходили до майстерні Пінзеля (ті вже явно стали надто старими, позбулись зубів, розпаслися надмірно), але у всьому іншому майже нічого не змінилося. Потоцький змушує їх уклякати в церкві і ревно молитись. Поки сам він впадає у транс каяття, дівчата перешіптуються і сміються, цим виводячи свого пана зі стану самозаглиблення. Він лупить їх по плечах молитовником, костуром із вигравіюваною Пилявою на важкому руків’ї, голою рукою. Це дошкульно і доволі боляче, бо старий поляк, аристократ, гульвіса, мальтійський кавалер, греко-католик Потоцький має міцну руку.

Але повернімося до учнів Пінзеля, до свідків його життя і роботи. Ці люди так багато від нього навчилися! Перейняли його ставлення до зображення людського тіла, до роботи з матеріялом, до вивільнення емоцій, до розверзання буремної каламуті нутра заради розчинення у тонких висотах. Багато з них, вочевидь, продовжували різьбити й далі, втілюючи в життя уроки майстра.

Чому ж ні від кого з них не залишилось переказів, спогадів, розповідей? Так, ніби їм замурували роти. Ніби їхні пальці оніміли. Ніби вони перетворилися на камінь. Або струхлявіли.

Нічого.

Але чи потрібно знати щось про саму людину і її життя? Хіба не вистачає дерев’яної, поточеної шашелем голови янгола з відрізаним носом?

З Баал Шем Товом усе інакше. За потреби ми можемо з головою зануритись у легендарну реальність — як назвав світ переказів про Бешта Мартін Бубер. Інша справа, як багато ми в цій реальності здатні будемо збагнути (особливо ті з нас, хто язичники й необрізані). Але фокус тут якраз не зовсім у тому, щоби збагнути. Або зовсім не