Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Його дід мав хворі ноги. Він кульгав і відчував постійний біль, який заважав йому рухатись і змушував більшість часу лежати в ліжку або нерухомо сидіти в кріслі. Якось його попросили розповісти історію про його вчителя. І він розповів, як, творячи молитву, Баал Шем Тов починав тремтіти, підстрибувати, смикатись і підтанцьовувати. Розповідаючи це, дід равві, сам того не помічаючи, звівся з ліжка і почав танцювати й підстрибувати, відтворюючи рухи свого святого вчителя. Перед його внутрішнім зором запалав образ Баал Шема, і його охопила така любов, що хворий несвідомо почав імітувати найдрібніші жести наставника. Тієї ж миті він назавжди зцілився від своєї хвороби.

«Ось як слід розповідати історії!» — вигукнув онук учня Баал Шем Това.

Я аж смикаюся, коли він говорить про Сковороду. До чого тут Сковорода? — я розумію, що мій голос зраджує ту злість, яка несподівано для мене самої проривається ізсередини. Ніби тільки й чекає, причаївшись за долями щитовидки:

Я розповідала зовсім про інше!

Я знаю, що про інше, — спокійно говорить Богдан, ледь здивовано спостерігаючи за моєю реакцією. — Просто того, що розповідаєш ти, я не пам’ятаю. А Сковороду пригадав.

Чому це раптом? — з презирством пирхаю я. — Ти ніколи ним не цікавився. Він зовсім з іншої історії.

Богдан дивиться на мене одним із тих поглядів, від яких мої органи неприємно важчають, немовби я наковталась каменів: — Я не впевнений, що ніколи ним не цікавився.

Принаймні мені про це нічого не відомо, — я намагаюсь надати своєму тону звичної м’якости й буденности, але мій голос звучить здавлено: через сильне серцебиття я не можу відновити розміреність подиху. Ми трохи сидимо мовчки, перш ніж я пропоную вийти.

Нам обом подобається мороз. Я йду позаду Богдана, підлаштовуючись під ритм його кроків. Переді мною погойдується спина справжнього велетня, роздута пуховиком. Червона спортивна шапка з бомбоном не приховує нерівностей голови.

Ми тримаємось ледь помітної стежки в снігу, що вже встигла майже повністю влитись у снігову масу. Богданові сніг сягає колін. Я ступаю в його кроки. Якоїсь миті неясна підозра змушує мене озирнутися: моїх власних слідів не видно. Якби хтось вирішив з’ясувати, хто тут блукав, він дійшов би логічного висновку, що порожнім знерухомленим лісом ходив самотній чоловік.

Кущі перетворилися на білі пагорби. Сніг заповнює навіть тріщинки в корі сосон. Гілки прогинаються під його вагою і покректують, виснажені тягарем. У тиші, схожій на тишу звукоізольованого приміщення, час від часу лунає тільки короткий м’який звук падіння снігової шапки в товщу снігу — немов шепотіння, немов доторк губ до щоки. Більші і менші білі клапті відриваються від гілок і повільними парашутами спадають додолу. Сніг віддзеркалюється в небі: здається, що там, під лискучою сизою плівкою, під напружено напнутим риб’ячим міхуром, втрамбовано повно снігу, який чекає своєї черги висипатися на землю.

Богдан голосно хекає, і густа пара з його рота торкається мого обличчя. Я роззявляю рота, щоб наковтатися його подиху. Сподіваюсь, це допоможе мені прочитати його думки.

Мороз стає дедалі дошкульнішим. І тому, коли я починаю говорити, мої уста і щоки заніміли настільки, що я несамохіть імітую ускладнену Богданову мову.

То що там зі Сковородою? — запитую. — Що ти там пригадав?

Він не обертається і не сповільнює кроку. Лише знизує плечима — червона шапка втягнулась у комір пуховика. Різко здіймається вітер, навколо нас починає густо порошити. Богдан піднімає свій капюшон, ховаючи обличчя.

Я чую: він щось мені відповідає, тільки не можу розібрати жодного слова.

Якщо можна гіпотетично припустити, що двоє попередніх персонажів могли принаймні чути про існування одне одного, то Сковорода, звичайно, належить до планети, відірваної від двох попередніх планет іще мільйоном світлових років, а якщо точніше — тисячею кілометрів. Планета Сковороди, якщо говорити про політичну географію, належала до Російської Імперії — звісно, не більше, ніж номінально.

Наша трійця розділяє спільний час: XVIII століття. Епоха бароко, преромантизм. Як писав Віктор Петров: «Містичне почуття дійсности, символізм і меонізм, шукання далечінів, шукання за всім конечним і умовним безконечного й абсолютного».

Те, що ми можемо говорити про Пінзеля, буде неприхованими вигадками. Як уже не раз тут повторювалося, нам не відомо про нього нічого. Один дослідник переконливо довів, наприклад, що в Пінзелевій майстерні навчався Антон Осинський, львівський скульптор доби рококо. Ми вже встигли йому повірити, ми вже запалилися надією дізнатися бодай щось про вчителя, звернувши прискіпливу увагу на його учня — але якраз нагодився інший дослідник, який аргументовано звів нанівець гіпотезу свого колеги. Так воно буває з науковими дослідженнями людських доль. Ми тут перебуваємо, понад сумнів, у набагато кращій ситуації. Краще уже вигадувати.

Про Бешта і Сковороду існує більше матеріялів, а отже, більше можливостей для спекуляцій. Відмінність культур, особистих історій та історичних обставин загалом, які впливали на кожного, відмінність їхніх світоглядів, вірувань і мудрувань, відмінність джерел — усе це робить пошук паралелей ризикованим і безглуздим.

Що ж, Баал Шем Тов не залишив власних текстів і забороняв записувати за ним його слова, щоб не давати демонам можливости валандатися світом зі спотвореними письменами в ратицях, натомість Сковорода розповідав про себе у власних творах, записах і листах. І якщо Бештові численні, більш і менш талановиті, учні все ж зберегли (поглибили, спотворили, розширили, вигадали, створили) його образ, то образ Сковороди значною мірою дійшов до нас завдяки коханому хлопчикові, другові й учневі філософа Михайлові Ковалинському.

Що ж до Пінзеля, то тут уже зовсім залишається вилами писати по воді і шукати образ майстра хіба в скульптурах Франциска Оленського чи Матвія Полейовського, який у листі до Почаївського монастиря писав про своїх вчителів — Йогана Пінзеля і Бернарда Меретина, так само, як і згаданого вже Василя-Миколу Потоцького: «Його величність фундатор настояв на тому, щоб я почав сницарську роботу в Почаївській церкві, тому що цінував мою майстерність, знаючи мене з дитячих літ навчання сницарці й архітектурі в його метрів, які при його фабриках повмирали».

Кожного з трійці так чи інакше зберегли люди, які були поруч: замішували левкас на рибному клеї, подавали воду, щоб обмити руки, слухали гри на флейтравері звіддаля, звикаючи до могил, поки учитель віддалявся з інструментом до гаю, бо слухати музику на відстані, як він стверджував, набагато приємніше.

Кожного зберегли. Навіть якщо ми цього не здатні розгледіти.

Якось Бешт звернувся до Небес із запитанням, хто найбільший мудрець серед живих, тому що прагнув йому послужити. Почув відповідь: «Гаон Шор, автор книги „Твуот Шор“ — найбільший мудрець цього покоління».

Бешт поїхав до міста, де жив Гаон Шор. Рано-вранці він увійшов до спальні, коли господар підвівся на ліжку і роззирався навколо,