Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

Навпомацки нічого не спостерігається. — Ігре, ти куди? — увімкнув своє напіврослинне запалювання й Нкса.

— Обдивитися треба. Щось у мене відчуття не дуже гарне. До того ж… „О! — зненацька зрозумів хлопець те, що знічувало його разом з невагомістю. — В очах нічого, окрім ламп, не мерехтить. І не переливається по-мультиплікаційному, як…

Як на Кременчуку”.

— Соню! — покликав, ухопившись за матове ребро антиметеорної гармати. Всередині тієї пробігали іскри і це свідчило про те, що енергетика незнайомого зорельоту намагалася не здаватися. — Соню, у вас як із зором?

— Ти теж помітив? Таке відчуття, що очі опісля хвороби до нормального стану приходять. Аж не віриться.

— Це нічого, що не віриться, — силувано всміхнувся в своєму гермошоломі Норильцєв, відштовхуючись від гармати і впливаючи в приміщення, з якого вони витягли свого часу капітана. І з якого не встигли дістатися до рубки… Куди ж їх таки цього разу викинуло?

В приміщення завмерло двійко космоциклів. Один був недбало кинутий і зараз скнів під уявною, через невагомость, стелею („Соньчин, — зрозумів Зоребор, — на якому вона за капітаном гасала”), а другий був надійно принайтований біля порожніх гнізд для ще одного, третього, апарату. Того самого, що загубився десь у дзеркальних всесвітах разом зі своїм господарем.

Неймовірним срібним чоловіком з не менш неймовірним ім‘ям Дар Ветер. Чи Мамай?.. Чи Орій?.. Шкода, з останнім познайомитися не довелось. Це з точку зору сучасного стану Трипілля зовсім вже неймовірним було б. „Втім, воно останнім часом все навколо неймовірне. До мігрені. До сердечного болю”, — подумав Ігор, обережно осідлуючи космоцикл Такаманохари, обертаючись разом з ним у затісному просторі та й повільно линучи до коридору.

Цікаво, як керувати-то ним? Румата, мабуть, відразу розібралася б. Отут… тут… і ще тутечки, здається.

Космоцикл раптом тіпнувся і норовистим конем шугнув до головного тунелю. Вдарився об протилежну стінку й закрутився в нудотному блиманні бляклих плафонів разом з переляканим Зоребором. Той лише керма стиснув щосили, намагаючись не відпустити апарату від себе. — Ігорю! — роздратовано полоснуло по вухах. — Ну ти, як дитина, їй-бо! Тобі що, зайнятися нема чим? Кажу ж, йдино краще нам допоможи.

Обертання уповільнювалось, а ще двійко-трійко вдало поставлених експериментів з керування космоциклом упевнили Норильцєва у власній вмілості та спритності.

Нічого важкого тут не було. Вимахувати мечем, наприклад, було набагато важче. Особливо на далекій розбишакуватій планеті, на який загубилась одна дуже красива і дуже ласкава дівчина. Просто неймовірної красивості та ласкавості дівчина.

Й-ех, Румата!.. Де ти?.. Де ти, кохання моє? Як мені подолати усі ті кляті простори та часи, що пролягли поміж нами? Як же мені далі жити-блукати без тебе, любо моя!?

Хоч би трішечки взнати, що воно сталося з тобою!.. Як ти там без мене? Ігор так стиснув зуби, що ті аж заскреготіли одне об одне, і, крутнувши газ космоциклу — чи що там в нього було? — майнув просто прямим тунелем коридору до синявої плями, яким він закінчувався.

— Куди?!? Куди тебе понесло, Зореборе!?

А синява стрімко наближалася, наближалася і вже ставало зрозумілим, що це щось таке, що лежить за межами зорельоту. А самий зореліт…

— Боже! — здригнулися мембрани в навушниках Такаманохари. — Боже, тут же полум‘яне небо, полум‘яне!

Скільки зірок…

— Назад!!! Назад, Ігорю! Ти що, з глузду з‘їхав? Тут капітана до тями привести не можемо, так ще й ти…

— Соню, Соню, він дихає, бачиш? — голос піррянина був і радісним, і розгубленим водночас.

— Та бачу, бачу, Нксо. Я вже давно це бачу. Живий він, живий, але… Зореборе, щоб тебе!..

— Спокійно, Соню, спокійно!.. Треба ж обдивитися зовні.

— Як зовні?!?

— Отак, Соню. Корабель наш… Чи не наш… Ну, загалом, корабель…

— Та не тягни!!!

— Не дуже наші справи, Соню. Себто, може, то й на краще, що капітан наш до тями не приходить. — Ігорю…

— Спокійно… Корабель наш… Вірніше, Дар Ветера…

Знаходиться він зараз на орбіті. Внизу — планета. Дуже близько, як на мене. На Землю дуже схожа. Але… Більш синя, чи що?.. Коротше, зараз ми пересуваємося по орбіті, завмерши задньою частиною зорельоту до поверхні…

— Почекай, почекай! Як ти взагалі зовні опинився?

— В тому й справа. Бачиш, у кінці коридору пляма синява?

— Ну…

— Ото і є поверхня планети.

— Тобто… — ахнула Такаманохара.

— Тобто, тобто… — голос Зоребора у навушниках був похмурим до не можна. — Корабель маже навпіл переламаний. Задня частина — з двигунами, наскільки я розумію — геть відсутня. Таким ось чином… Дивно, що на борту якась там електрика взагалі наявна і щось там таки ще працює.

— Ось тільки чи на тривалий час? — кинула Сонька, безпорадно озираючись навколо. „І наскільки ще в скафандрах повітря вистачить?” — подумала. Але вголос цього не сказала.

— Почекай, — мовила замість цього, — ти не метушися там. Зараз я до тебе вистрибну. Одна голова — добре, а дві…

Нксо, а ну-мо за капітаном подивися.

— А що він там про небо полум‘яне казав? — раптом почувся в навушниках новий хрипкуватий голос і лише за пару секунд Сонька зрозуміла, що це — голос Кременчука.

— Ух!.. — смикнулася вона. — Ух, ти!.. — залепетала. — Очунявся?! Очунявся, рідненький!

— Та я вже давно вас чую. — Голос капітана був рівний і якийсь неживий. Аж механічний. Байдужим до всього на світі був голос капітана. — Але, й дійсно, чи варто щось навкруги чути? Чи й дійсно потрібно до тями приходити?

— Богдане, Богдане! Та чого це ти, Богдане! Потрібно.

Варто. Дійсно, що варто! От, блін!.. Нксо, будь з капітаном.

А ти почекай, почекай, рідненький. Я зараз до Зоребора злітаю на млі ока, подивлюся, що воно там. А потім… Щось вирішимо. Обов‘язково вирішимо!

— А що тут вирішувати? Що? Кому потрібний самотній, божевільний і