Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

неї роздивитися мармизу свого супротивника…

— А-а-а-а!!! — раптовий крик Кременчука був жахливий: здавалось, мільйонноголосо загорлала в цьому лункому лискучому всесвіті кожна клітина кожного відображення його понівеченого тіла.

Дарт Вейдер відкинув капітана вбік, наче зламану ляльку і чорним стрімчаком завмер навпроти срібної скелі Дара Ветера.

Але Богдан вже не бачив цього. Схопившись обома руками за своє обличчя, він судомно здійнявся навколішки й розпочав розхитуватися з боку в бік.

— Сніжано, Сніжано!.. Як… як боляче, Сніжанко! Я… Я нічого не бачу!.. Я… я осліп, донечко, осліп!!!

А донька вже бігла до нього і з алюмінієвого неба спускався ще один космоцикл, і затягнута в гнучкий скафандр Такаманохара з іншого боку пристрибом наближалася до Кременчука, разом зі Сніжаною підхоплюючи його під пахви.

— Очі!.. Боже, мої очі!

— Богдане, Богдане, треба уходити звідси!..

— Так, так, татко, йди з Сонею, йди!..

— Ні!.. Тільки разом! Разом з тобою, донечко! Не віддам, не віддам тебе більше нікому, не віддам!!!

— Тату, йди, йди! Бо пізно буде…

Навкруги щось відбувалось. По мірі того, як Дарт Вейдер і Дар Ветер сторожко наближалися одне до одного, в повітрі наростала дивна вібрація, яка пронизувала кожен атом цього, відображеного в самому собі, світу. Здавалось, він зараз замре на невловиму мить та й безгучно лусне, розлітаючись на усі мислимі й немислимі всесвіти своїми дзеркальними уламками. Але це мало трапитись аж за мить, а зараз краєм ока Сонька побачила, що кожен уламок слюди під її ногами розпочинає світитися якимсь райдужним світлом. Наче воно, світло, розкладалося на безліч спектрів в кожному тому уламку.

— Соню, Соню, заберіть татка, заберіть! Ви йому потрібні, дуже потрібні. Я вірю в вас, вірю. Врятуйте його!

— Разом, тільки разом, Сніжано! Де ти, де ти? Я не бачу тебе! Без тебе я нікуди не піду, нікуди!

— Богдане, Богдане, вона права. Бо її… -…моє місце тут, тато. І ти це знаєш. Бо якщо я не буду тут, то десь не стане й тебе.

Кременчук відчув, як не по-жіночому дужі руки хапають його і тягнуть кудись крізь болючу темряву, не дивлячись на його оскаженіле пручання. Потім його кинуло на щось жорстке і він відчув, як це «щось» разом із ним стрімко здіймається в повітря.

— Ні-і-і-і!!!

— Богдане, лежи, не совайся! Бо як впадемо, то й кісток не зберемо. Спокійніше, я кажу!

— До побачення, тато, до побачення-я-я-я! І оте «до побачення» чомусь змусило капітана раптом розслабити всі м’язи та думки і розпочати покірно занурюватися в безодню свого осліплення. Він не бачив, як внизу, під космоциклом, в останньому двобої зійшлися войовничий електратор і мирний дослідник Кременчука. Як потужний стовп різнобарвного полум’я встав поміж ними, а потім розпочав обвалюватися відразу в усі боки, огортаючи своєю різнобарвною сліпучістю кожен предмет, який, коливаючись, перетворювався в ньому на чистий спектр ясних кольорів.

Відриваючись від цих кольорів, від цієї збожеволілої веселки, Сонька на повній швидкості влетіла в шлюз дарветеровської «Софії», де на неї вже чекав Зоребор з порожнім скафандром у руках.

— Швидше, Ігорю, швидше!

Богдан відчув, як його тіло засовують у щось шурхотливе, а потім якнайшвидше тягнуть кудись від місця їхньої зустрічі крізь наростаючу вібрацію кожного атому цього, віддзеркаленого в самому собі, світу. Але йому було все це байдуже. І це збайдужіння не покинуло його навіть тоді, коли важка чорна безодня, в якій він перебував, раптом оглушливо вибухнула і величезним виром закрутилася навколо самої себе, відцентровими силами на шмаття краючи його незряче тіло.

VІІI. Такаманохара

— Чи не сниться нам все це, Оже? — спитав Ас. — Ми дійсно серед людей синьої планети? Адже ми ще ніколи не бачили мешканців інших світів. Не знаю чому, але я завжди думав, що вони значно обігнали нас у розвитку і при зустрічі ми зможемо у них повчитися. А тепер виявилось, що…

Д. Миху “Синя планета”

Від необережного поруху в шиї щось боляче хруснуло і Ігор злякано смикнув головою, добряче вдарившись лобом об скло абсолютно прозорої кулі гермошолому. Подумки чортихнувся, обмацуючи скафандр: цілий, здається. Втім, якщо не був би цілим, то… Коротко зітхнув і відвів погляд від Такаманохари, що, висячи в повітрі біля самої зачиненої перебірки, чаклувала над непорушним тілом Кременчука.

Поряд смикався Нкса у завеликому для нього костюмі.

Коридор зорельоту, в якому вони опинилися перед черговим катаклізмом так і не встигнувши дістатися до рубки, прямовисно й лиховісно звужувався вдалині, закінчуючись чимось синявим. Що це було — з цієї відстані роздивитися було неможливо. Особливо в непевному світлі напівзгаслих ліхтарів, що, блимаючи, тягнулися в перспективу, аж до тієї самої синявої плями. З електрикою явно щось трапилось. Як і з самим кораблем: тиша в ньому стояла цілковита, а сам він пересувався явно за інерцією. От куди тільки?

Тихесенько закректавши, Ігор ледь ворухнувся і відразу ж плавно полинув у повітрі, повільно віддаляючись від перегородки, що відтяла їм шлях до рубки. Автоматика, щоб її! І невагомість. А він вже майже й забув, що то воно таке: на їхній „Софії” була в наявності штучна гравітація, яку ще на початку усіх цих блукань якось випадково увімкнув Нкса. А Соня допомогла закріпити цей ефект.

— Ти куди? — плюснувся в навушниках її голос. — Може допоможеш? Капітан он до тями не приходить, а ми не подумали, засунули його до скафандру разом з кашкетом цим дурнуватим. Спаде з голови — ще дихалку прямо в гермошоломі перекриє. Йди, допоможи.

— Поранень не помітно в нього? — трохи неуважно кинув Норильцєв, вже линучи тунелем коридору: летуче відчуття було нереальним та ще й збільшувалось до того ж тим, що…

Чим це воно збільшувалося?

— А звідки я знаю? — ворухнулося в навушниках. — На обличчі на помітно. А під скафандром…