Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

осліплий мент? Я ж осліп, Сонько, — раптом пожалівся капітан. — Так нічого й не бачу. І це, мабуть, правильно. І лише зараз Такаманохара помітила якими порожніми залишалися очі Кременчука, що ними дивився він просто крізь неї у щось далеке-далеке, невидиме навіть йому самому. В дівчини аж горло боляче перехопило і тому вона на мить загаялась, намагаючись зібратися з думками. А капітан знову слабко ворухнув рукою:

— Так що там за небо полум’яне? Куди це нас знову занесло?

— Тут навколо… — плюснувся було в навушниках голос Зоребора, але Сонька враз перебила його.

— Я сама! — вигукнула. — Я сама тобі зараз все розповім, Богдане. Зараз, зараз, лише до Ігоря дістануся. Нксо, залишайся з капітаном.

***

З дивним відчуттям летіла Сонька тунелем коридору до приміщення з космоциклами. Було те відчуття дивним якимсь щемливим очікування чогось давно вже очікуваного, такого, що ось-ось мало статися. Це відчуття міцнішало, міцнішало, міцнішало по мірі того, як Такаманохара виводила свій апарат з зорельоту, сторожко дослухаючись до напруженої тиші, що настала в ефірі.

— Ч-чорт! — за хвилину сколихнув цю тишу її голос. І був той голос радісним, переляканим та й розгубленим водночас. — Та це ж… І замовкла.

— Що «це ж»? — не дивлячись на запитання, голос Кременчука залишався байдужим-байдужим: здавалося, він запитував лише для того, аби запитати. Чи для того, щоб остаточно не забути звуки рідної мови зі звичною артикуляцією губ. А якби й забув — нічого страшного: он скільки тих мов у космосі. На будь-які артикуляції вистачить.

— Це… Ця… Ця планета, на орбіті якої ми знаходимося, дуже на Землю схожа. Адже схожа, Зореборе?..

— Н-ну…

— Схожа?

— Та схожа, схожа!.. Тільки… Тільки синяви, чи що, в неї забагато.

— Це, мабуть, ефект від того, що наші очі до норми приходити стали. Чуєш, капітане? Мерехтіння зникло. І, здається, повернулися ми таки, нарешті… До Землі повернулися.

— Соню!.. — чомусь тіпнуло Норильцєва.

— До Землі. Повернулися. Тобто, усе добре має бути, капітане.

— До Землі? Повернулися? Ну, то й що? Що з того, що повернулися? Нкса он нікуди не повернувся. Та й, до речі, на Землю цю спуститися ще потрібно.

Кременчук замовк, наче знову щільно огортаючи самого себе цією мовчанкою і відокремлюючись нею від навколишнього світу.

— Спустимось, обов’язково спустимось! Нам би щось з радіозв’язком придумати. В скафандрах же працює!.. Отже, робимо таким чином… Стоп! А це що таке? Що там таке, Ігорю?!

В навушниках забилося прискорене дихання Такаманохари, в яке впав розгублений зойк Норильцєва.

Капітан навіть не ворухнувся. Замість нього ворухнувся Нкса, пискнувши у свої мікрофони: — Ігре?!?

— Спокійно, — десь вдалині видихнув хлопець, — всім спокійно. Подумаєш… Це щось на кшталт звичайної кульової блискавки.

— Якось дивно рухається ця звичайна кульова блискавка твоя.

— Це тобі здається. Блискавка як блискавка. Не наближайся лише до неї.

— Як це — не наближайся?! Чи не бачиш, вона просто до корабля суне. Ще вибухне там. Нам в нашій ситуації лише цього не вистачало.

— Зараз я її відігнати спробую. А, щоб тебе дідько взяв!

Б’ється. На відстані б’ється.

— Ш-ш-ш-ш…

— Шипить, паскуда.

— Не ліз! Не ліз, кажу, до неї!

В кінцівках Нкси слабко заворушився скафандр Кременчука, в який піррянин учепився щосили, боячись відлетіти кудись убік. Літати в невагомості крчовник не бажав жодним чином. Не для польотів цих дурнуватих був крчовник створений великим Язн Дальтом, допоможи та врятуй мене Світла Мта!

— Що там у вас? — лише й спромігся пискнути.

— Та біс його знає, — напружено відгукнулася Такаманохара. — Якийсь згусток світловий літає довкола нас. Наче вивчає.

— Ш-ш-ш-ш…

— Та блискавка це!.. — Зоребор явно намагався приховати розгубу.

— Знаєш, Ігорю, — голос Соньки здавався не менш розгубленим, — давай-но до зорельоту повернемось. Нехай воно тут крутиться… І повільно… повільно… Не треба ривками.

Нкса побачив, як в кінці коридорного тунелю виникли дві цяточки: дівчина з хлопцем поверталися до нього з капітаном. А Кременчук раптом знову заворушився і спитав безбарвним голосом:

— На що та блискавка ваша схожа?

— Ш-ш-ш-ш…

— Н-ну… — протягнув десь Зоребор. — Куля така…

Рухається спіралями…

— Бузкового кольору?

— Так. — Іскри фіолетові довкіл розсипає?

— Так… так… — два голоси злилися в один, а потім з них виокремився Соньчин: — Ти що, Богдане, бачити потроху починаєш?

Цятки двох космоциклів, не дивлячись на їхню невеличку швидкість, зростали на очах. За ними на синявій плямі розгоралося якесь непевне блідо-фіолетове сяєво.

— Ги-ги-ги… — зненацька зовсім по-дурному загиготів Кременчук і Сонька від того ледь не вивалилася з сідла космоциклу. — Бачити їй, розумієш… А навіщо, навіщо мені щось бачити? Не набачився, чи що? Ги-ги-ги… Я вже всього вдосталь набачився-надивився. Не кортить більше. І, взагалі, от тепер ми вже точно до Землі не дістанемося. І правильно.

— Що правильно, що? — Сонька додала швидкості і миттєво значно випередила Норильцєва. А той, навпаки, для чогось пригальмував свій апарат, стривожено обертаючись через плече.

— Все… Все правильно, — голос капітана зненацька став змореним-змореним. — Дарт Вейдер це, Дарт Вейдер…

— Та який же це Дарт…

— Він самий то і є. Він з тих небагатьох, що спромоглися на польову форму життя перейти. Він її мені ще на Зорі Смерті демонстрував. Дивно: життя всередині смерті. Ігор вже майже зупинив свого космоцикла й розпочав повільно розвертати його на місці. Бузкова куля, спіралями обертаючись навколо стінок коридору та розсипаючи довкіл іскри, наближалася до них. В мікрофонах чувся шерхіт радіоперешкод, який час від часу згущався у суцільне важке шипіння:

— Ш-ш-ш-ш…

Електратор! Точно — електратор!.. В Соньки раптово відпали всі сумніви і вона рвучко загальмувала, розвертаючи космоцикл майже на