Світлана Талан - Повернутися дощем

приєдналися голуби. Жінка з цікавістю дивилася на птахів, намагаючись знайти серед них знайомого голуба.

— Ми прожили разом не один рік, — нарешті порушив мовчання Валерій. — Мені здавалося, що ми розуміли одне одного. Знайомі говорили, що не уявляють нас порізно. Я часто згадую ті часи і намагаюся збагнути чому так сталося. Та й досі не знайшов відповіді. Якщо двоє багато років поруч, отже, у них є така потреба.

— Бажання бути поруч, щоб не відчувати самотності, — замислилась Настя. — Коли моя фізична оболонка була поруч з тобою, душа і серце жили своїм життям. Я це зрозуміла не одразу, але наш шлюб був приречений. Я перетворювалася на розлагоджений механізм…

— ?

— Так, годинник перестає працювати, коли всередині одне маленьке коліщатко не чіпляє інше. Події в країні підштовхнули до розуміння, що вся справа в тому маленькому коліщаті, від якого залежить робота всього механізму. І ця маленька деталь, від якої залежить те, чи почуваємося ми щасливими, має назву — кохання.

Валерій мовчав, намагаючись збагнути чи бодай запам’ятати все, що сказала Настя, жінка, яку він, попри весь свій внутрішній опір, кохав і досі.

— Здається, ми розставили всі крапки над «і». — Настя підвелася і взяла сумку. — Мені час. Бувай!

— Щасти! — сказав Валерій. — Нам у різні боки. Тобі — туди, мені — сюди, — вказав рукою, різко повернувся і пішов у протилежний бік.

Розділ 125

До нового 2015 року лишалося кілька днів. Настя з волонтерами ретельно готувалася до поїздки. Вони збирали необхідне вже тиждень, залишивши в мікроавтобусі місце для продуктів харчування, які вони мали завантажити перед відбуттям. Валентина звернулася до знайомої вчительки, і та підготувала для солдатів дитячі малюнки із привітаннями. Настя отримала посилку від волонтерки з Харкова, яка сама не змогла відвезти новорічні подарунки. Складаючи все в картонні коробки, Настя помітила лист — аркуш з учнівського зошита в клітинку, списаний дрібним почерком. Кому адресувався лист, Насті чи бійцям, було не зрозуміло. Жінка перечитала його кілька разів:

У кожного своє уявлення мети,

Собакам треба гавкати, а каравану — йти…

Це слова з пісні, що була популярна за часів Помаранчевого Майдану. Відтоді моє життєве гасло: хай що не відбувається, головне — не втрачати орієнтира і мети своєї подорожі.

Будуть мінятися політики і президенти, назви вулиць і рейтинги зірок, найголовніше те, що в кожному з нас. Нас уже не ошукати. Ми знаємо, що таке смерть друзів і докорінна зміна життя. Воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Або ми визнаємо зміни і спробуємо пристосуватися, або вдамо, ніби нічого не сталося і залишимося на узбіччі історії. Чим краща сучасна молодь, яка не помічає війни, за бабусь і дідусів, які досі вірять у Радянський Союз? І ті, й інші гублять майбутнє в минулому.

«Моя хата скраю», — каже більшість, не знаючи, що повна версія цього прислів’я звучить так: «Моя хата скраю, першим ворога зустрічаю».

Я щиро, по-справжньому вірю, що все у нас буде добре. Дуже-дуже добре. Не знаю, як і коли, але впевнена, що ми все здолаємо. Невідворотні зміни вже почалися.

Аліна, волонтер і просто українка, м. Харків

Коротенький, але такий щирий лист зворушив Настю, і вона зателефонувала дівчині, попросивши дозволу розмістити його в газеті, на що отримала згоду.

Коли повернувся Вадим, Настя прочитала йому листа.

— Так, ми всі хочемо змін, — погодився Вадим, — але вони самі не приходять.

— Згодна. Людина — рушійна сила змін, — сказала Настя. — Останнім часом я часто розмірковую про те, чи все залежить від самої людини, від її налаштування та поглядів на життя.

— І якого висновку дійшла?

— Не все в руках людини, — задумливо промовила Настя, — але часто при бажанні можна керувати ситуацією або принаймні спробувати стати володарем свого життя. Кожна людина сама робить вибір, але часто доводиться підлаштовуватися під ситуацію і робити речі, які не до душі, але є таке слово «треба». До цього важко звикнути, але іноді потрібно сприймати життєві ситуації як належне і пробувати вносити в них свої корективи.

— Так, Насте, — кивнув чоловік, — люди хочуть жити, як зручніше, але не завжди виходить, тому є вибір: або опустити руки, нарікати на долю і плисти за течією, або поборотися за зміни.

— Випробування та пережите горе не завжди роблять людей сильнішими, але більш захищеними, — сказала Настя. Вона сіла поруч Вадима і довірливо поклала йому голову на плече. — Якщо опустити крила, то їх можуть зламати вітри долі.

— Я радий, що ти робиш такі мудрі висновки, пишаюсь тобою, моя люба. — Вадим пригорнув жінку. — Ти завжди була розсудливою, тому впевнений, що і надалі зможеш відділяти цінне та важливе від незначущих дрібниць, як можна пропустити, як пісок крізь пальці. Головне, що ти, стільки всього переживши, не перетворилася на чудовисько, яке не здатне співчувати і допомагати іншим. Якщо людина відчуває біль — вона жива, а якщо вона має змогу відчувати ще й біль інших — вона людина. І ти в мене