Світлана Талан - Повернутися дощем

— Не мед.

— Мої співчуття. Так шкода Іванку.

— Дякую. Це все? Тоді бувай! — Настя вимкнула телефон.

Увечері вона переказала Вадиму майже дослівно розмову з Костею, і вони довго сміялися.

— Навіщо ти так? Вони і так перелякані до смерті, а ти ще більше налякала.

— Знаєш, якби мені хтось таке розповів, я б не повірила. Доросла людина, яка народилася в Україні, тут виросла, так піддалася пропаганді. Звичайно, я знала, що їх залякують, але щоб настільки?! Я й досі не вірю, що Костя міг повестися на такі брехні. Уяви, він боїться навіть портрету Бандери! Ух, які ми, українці, кровожерливі та страшні! — засміялась Настя. — Як я могла інакше з ним розмовляти? Ми, бандерівці, такі!

Повертаючись із ринку, Настя вирішила пройтися пішки. Стояв чудовий зимовий день, коли сонце світило яскраво і лагідно, ніби навесні, і про грудень нагадували тільки злежані темні купки снігу. Вона пішла сквериком, не поспішаючи, насолоджуючись погодою. Біля лавки зупинилася перепочити, простелила порожній пакет, сіла і дістала цигарки.

— Ти так і не позбулася шкідливої звички? — почула вона знайомий голос.

Це був Валерій. Судячи з обличчя, він кинув пиячити. Востаннє вона бачила колишнього чоловіка біля могили доньки. Він помітно постарів, обличчя змарніло, і на ньому випирали вилиці. Вона запалила цигарку, відвела погляд.

— Як бачиш.

Чоловік сів поруч, теж закурив.

— Як ти? — спитав після тривалої паузи.

— Живу.

Валерій хотів поговорити з Настею, але не знав з чого почати, адже він наробив чимало помилок, та попросити вибачення не міг — між ними виросла стіна непорозуміння і взаємних звинувачень. Спільного залишилося тільки горе втрати та син Геннадій.

— Я телефонував Генику, — нарешті озвався Валерій. — Він не звинувачує мене ні в чому, ми трохи поспілкувалися, і він пообіцяв мені дзвонити.

— Це добре, йому потрібна твоя підтримка.

Настя сказала не «наша», а «твоя», що означало: «ми» вже не існує і це остаточно.

— Давай залишимося друзями, — попросив чоловік.

— А ти поцікавився, чи потрібна мені твоя дружба? — з іронією мовила Настя. — Друг — це людина, на яку можна покластися і вдень, і вночі, яку хочеш бачити, спілкуватися з нею, ділитися горем і радістю. Може, тобі неприємно чути, але ти не з таких.

— Шкода, — зітхнув Валерій. — Знаєш, у чому твоя помилка?

— Вчитимеш мене жити? Спочатку замість привітання кинув докір про куріння. А не подумав про те, що я вже доросла дівчинка, яка сама може вирішувати, що їй робити: палити чи смоктати цукерки? — повторила слова Валентини.

Настя зірвалася на рівному місці без вагомої причини. Вона викинула допалену цигарку, дістала наступну.

— Вибач, — сказала стиха. — Сама не люблю істеричок. То в чому моя помилка?

— Ти не бачиш у житті золотої середини, для тебе існують лише два кольори: чорний та білий, іншого нема. Для тебе людина або гарна або нікудишня. Ти ненавидиш сєпаратистів?

— Так! — підтвердила. — Вони закликали війну на нашу землю.

— А не спадало тобі на думку, що вони теж мають свою думку?

— Мене не цікавить думка ватників, я знаю, що вони накоїли. А ти їх підтримуєш?

— Я ненавиджу нациків і укропів, вони — фашисти. Це моя особиста думка, і я її не приховую.

— А колись ти був байдужий і до сєпаратистів, і до укропів. Мені навіть здавалося, що ти живеш не в Україні, а в якійсь нейтральній державі. Тепер, бачу, ти визначився і маєш свою точку зору. Це вже прогрес.

— Я завжди її мав. Якби ти навчилася знаходити золоту середину, йти на компроміси, тобі легше було б жити.

— На компроміси зі своєю совістю я ніколи не піду, — відрізала Настя. — А ось твоя теперішня життєва позиція мені більше імпонує.

— Не зрозумів. Тобі подобається, що я ненавиджу тих, за кого ти завжди дерла горло?!

— Ні, не це. Мені подобається, що ти визначився зі своєю точкою зору. Згодом ти зрозумієш, що вона помилкова, але це краще, ніж стояти осторонь і бути безформною медузою.

— Мені важко тебе зрозуміти, — зізнався Валерій.

— А ти не намагайся. Навіщо тобі це? — посміхнулася Настя. — За твоїми словами, для мене існує лише чорне та біле, тож ти для мене на чорній стороні.

Розмова зайшла в глухий кут. Люди, які прожили поруч багато років, не розуміли одне одного, хоча й намагалися. Вони мовчали, поринувши у свої думки. Перед ними на доріжці два горобці почали сваритися за знайдену крихту хліба. Життя — це завжди боротьба. Усі виборюють своє місце під сонцем, і птахи — не виняток. Настя дістала батон, почала його кришити і кидати птахам. Умить злетілася зграйка горобців, до них