Соломія Павличко - Теорія літератури

Розлуку, яка є найтяжча з розлук:

Розлуку з усім, що тобою було.

Але мінливе море Лісу, звичайно, залишається.

За спогадами Олега Зуєвського, Михайло Орест мріяв, щоб колись у майбутньому його назвали поетом лісу. Думаю, можна з повним правом це зробити.

1995

До читачів (Про дебют Андрія Кокотюхи)

Навесні 1995 р. мені довелося бути членом журі літературного конкурсу, організованого видавництвом «Смолоскип». На конкурс було подано дванадцять рукописів поезії, чотири — прози і один — есеїстики. І хоча усім авторам було менше тридцяти років і вони здебільшого ще ніколи не друкувалися, жанровий розподіл поданих творів досить типово відображав загальний стан справ нашої літератури. Серед рукописів початківців (як і в «дорослій» літературі) переважала поезія, серед них не було драматургії, а проза звучала претензійно.

Серед прозових творів виявився один, який на конкурс, власне, і не подавався, але якимось чином потрапив до папок, які роздали нам — членам журі. І всі ми одноголосно віддали йому першість серед творів прози.

Цей рукопис — а це була повість «Шлюбні ігрища жаб» Андрія Кокотюхи — виділявся в контексті конкурсу. Він навіть справляв небуденне враження. Найнесподіванішим виявився сам жанр. Повість безпомильно репрезентувала масову культуру.

Чому це викликало ентузіазм журі? Адже в якійсь іншій країні воно могло по-снобістськи відвернутися від того, що часто називають літературою другого сорту, несерйозною літературою чи нелітературою.

Причина, очевидно, полягала в тому, що перед нами лежав твір для української культури рідкісний. Це був твір кримінального, розважального жанру. Щороку в Америці виходять тисячі детективів, у Франції чи Німеччині — сотні, а в таких країнах, як Польща або Чехія, — принаймні кілька десятків. Вони мають численні жанрові різновиди і сюжетні стереотипи. Поряд з детективами друкуються трилери, науково-фантастичні романи, бойовики, любовні романи, мелодрами, які так само мають свої різновиди. Все це називають іноді чтивом, аналізують не з погляду мистецтва, а скоріше соціології, не вносять до університетських програм з літератури — і водночас видають значними тиражами, рекламують і читають. У поїздах, електричках, дорогою на роботу, на пляжі, читають для розваги, цінуючи в цих книжках легкість стилю і авантюрність сюжету. І вже давно ніхто не вважав масову літературу конкурентом власне літератури з усіма її жанрами, законами, новаціями і пошуками.

Кожна культура складається з двох сфер — сакральної і профанної, «верху» та «низу», елітарної і масової. Естети і сноби можуть назвати масову літературу низькопробною, однак відмінити її існування не в силах. В українській літературі довгий час не було ні яскраво вираженого «верху», ні тим більше «низу», хоча вона довго намагалася культивувати саме «верх». Однак дуже серйозна, моральна і моралізаторська, політична і ще частіше патетична література, присвячена служінню народові чи суспільній меті, не могла породити ні елітарного письма на зразок Джойсового «Уліса», ні розважального, на зразок Агати Кристі.

Теперішня свобода і загалом політична ситуація незалежності стали для української літератури своєрідним шоком. Цей шок мав багато аспектів, проте не останнім з них виявилася криза національного книговидання і завоювання ринку з боку західної розважальної літератури не найкращої якості, головним чином перекладеної з англійської на російську мову.

Андрій Кокотюха — один з небагатьох дебютантів української літератури працює в розважальному жанрі і прагне дотриматися його чистоти. Його піджанр — детектив, кримінальна історія. Ця кримінальна історія ще недосконала, її авторові ще далеко до метрів детективу, таких, як уже згадувана Агата Кристі, Жорж Сименон чи ряд сучасних класиків цього жанру. Однак привабливою стороною повісті Кокотюхи є місцевий колорит і те, що події відбуваються в реаліях знайомого для читача життя. Крім того, автор уміє будувати цікаві сюжети, захоплювати читача своєю інтриґою. А для читача це дуже важливо, адже він любить і заплутане плетиво кримінального сюжету, і впізнавати знайомі ситуації, і радіти, розгадавши розвиток колізії.

Дебют Андрія Кокотюхи великою мірою символічний. Масова розважальна культура неуникненна. Якщо національна культура неспроможна її продукувати, то вона приходить з інших країн і культур.

Перші повісті Андрія Кокотюхи демонструють задатки на серйозного письменника-криміналіста, популярного і продуктивного у майбутньому. Побажаємо йому успіхів.

1996

Facing freedom: the new ukrainian literature

In the decade since Gorbachov’s perestroika, the new Ukrainian literature has enjoyed an atmosphere of freedom it hasn’t known for centuries. Many writers, however, experienced that freedom well before the country declared independence in 1991. Indeed, it was largely the inner freedom felt by writers and the intelligentsia that led to independence.

The evolving literary culture has no clear contours. A spate of aesthetic possibilities flooded the mainstream simultaneously and those writers not lost in the rapids suddenly found themselves afloat on what Jefferson called «the boisterous seas of liberty» When they were finally cast ashore, they were like survivors of several shipwrecks who rush to greet each other only to discover that they barely share a language. These newly surfaced writers emerged from radically different circumstances. What could they have in common, these former dissidents and ex-Communists, the psychically scarred and the prodigies of privilege? Two things, anyway. All had stories to tell and, for the first time, all had the chance to compete for an audience.

The previous decade had been ugly. The Seventies were years of vicious repression and political pressure. Few risked open protest. At the same time, an artistic underground was gestating. Its ideas were grounded in Eastern philosophies stressing the autonomy of the individual, of an identity separate from society.

A philosophical and formal orientalism remains an essential characteristic of Oleh Lysheha, who in the mid-Seventies was involved in an attempt by young intellectuals from Lviv to publish the unofficial journal Skrynia (The Chest). Another group, whose best known members were Mykola Vorobyov and Vasyl Holoborodko, passed poems among a small circle in Kyiv. Then there were the so-called «metaphorists»: the most original writers here were Vasyl Herasymiuk, Ihor Rymaruk, and Ivan Malkovych. Finally, the youngest generation fixated on the shattering of taboos in the spheres of language, theme, and form. The most skillful riders of this wave — Yuri Andrukhovych, Viktor Neborak, and Oleksandr Irvanets — announced their existence openly, calling their group Bu-Ba-Bu (which stands for Burlesque-Bluster-Buffoonery). The movements tended to overshadow writers who belonged to no school and subscribed to no ideology. Many of these loners happened to be women; Natalka Bilotserkivets,