Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

як зазначав З. Фройд, релігійний феномен є поверненням в національну пам’ять давнозабутих подій в праісторії загальнолюдської сім’ї. Відповідно національна сім’я (через духовну авторитетність батька і матері) захищала код традиції.

У зв’язку з проблемою принципу реальності в психоісторії української літератури потрібно зробити актуальний для духу часу зсув нашого національного самоусвідомлення з «архетипу сина» на «архетип батька». Тому пропонується такий проект психоісторії, який тісно пов’язаний з цим зсувом в бік подоланої едіповості. Адже у структурі основоположних систем романтизму і реалізму в психоісторії української літератури наявний традиційно центрований романтизм і маргіналізований реалізм, що відображає колоніальний статус української літератури через центрування материнського начала і маргіналізацію батьківського. Недостача батьківського коду мужності у національній психоісторії веде до колоніального статусу і відповідної перверсивності за актуалізованого імперського психологічного експерименту як маскулінізації суспільної структури, коли виникає потужна загроза для існування імперії з боку творчого національного суб’єкта. У зв’язку з едіповою синівсько-батьківською проблематикою можна виокремити такі цикли у психоісторії новітньої української літератури:

1) класичний цикл, який завершується класичною едіповістю;

2) модерний цикл, який починається на минулому порубіжжі і деформується на основі історичного імперського постмодернізму у формі більшовизму, формалізму й соцреалізму, завершуючись псевдоедіповістю;

3) постмодерний цикл, який починається репараційно-депресивним шістдесятництвом і вступає в епоху свідомого західноєвропейського постмодернізму з власною театралізованою державністю, актуалізуючи модель реалістичної державності, інтеграцію в творчому характері батьківсько-материнського коду, що відображає синтез реалізму (символізованого як батьківський код духовності) і романтизму (символізованого як материнський код інстинкту життя).

До вияву іманентності психоісторії української літератури потрібно залучити не лише психофольклористику, а й Києво-Руську епоху і XV—XVIII ст., що символізує потужне українське пробудження та самоусвідомлення на основі дискурсу філософського християнства, підсумком якого стала творчість Г. Сковороди. Обмеження класичним, модерним і постмодерним циклами пов’язане з яскраво вираженим антиколоніальним проектом, що розпочинається з епохою романтизму. Психоісторія української літератури з прадавніх часів, від фольклору до сьогодення, дає матеріал, який свідчитиме про втрачену у віках націю філософів і поетів, яка робить численні спроби відродитися у своєму органічному динамічному самобутті.

Із декількох теоретичних проблем, які можуть створювати актуальне поле психоісторичної інтерпретації в сучасному українському літературознавстві і розвивати її, головною є проблема національної іманентності літератури у її єдності з трансцендентним. І традиційне літературознавство (з погляду традиційної герменевтики, що прочитує літературу через явні смисли) і нетрадиційне (з погляду психоаналізу, що прочитує літературу через приховані смисли) мають на меті виявити принцип самоорганізації літератури, її іманентно-циклічного розвитку на основі трансцендентного коду. У кризові, перехідні (невротичні) періоди активізується процес критичного самоусвідомлення (підсумок пройденого циклу) і його перспективна модернізація. Кожний такий цикл мав би завершуватися модернізацією едіповості, що відбиває перспективну сутність національно-соціального розвитку. У психоісторії української літератури відбулися психотичні зсуви, які призвели до позиції псевдоедіповості, що стримує репараційні тенденції. Однак цій псевдоедіповості протистоїть потужний класичний цикл, який надихає потенційні репараційні можливості. Адже у психоісторії української літератури «Енеїда» Котляревського активізувала архетипне світобачення (архетип українського троянця), творчість Шевченка — релігійно-міфологічні побудови (архетип українського демократичного християнина), творчість Куліша — аналітично-релігійні побудови (архетип українського аристократичного християнина), творчість Франка — науковий світогляд (архетип українського вченого-монотеїста). У цих іпостасях український характер заклав потенційні основи репарації. А творчість М. Гоголя як живе українське мовлення у застиглому імперському дискурсі російської мови є прикладом успішного підриву імперської садомазохістської структури, яка самоусвідомлюється завдяки гоголівській деконструкції в талановитій імітації Достоєвського.

Аристократичний національний характер народжується на основі синтезу духовної мужності з духовною жіночістю. Суть його пов’язана з інтроекцією любовного об’єкта, якому належить важлива роль у формуванні характеру: потреба в любовному об’єкті означає потребу в цілісності й передбачає психічне вкорінення його в індивідуальне Я. У любовному переживанні характер зміцнюється на основі синтезу мужності й жіночості. Однак чоловіче донжуанівське і жіноче повійне відношення до перебору об’єктів закладають шизоїдну суперечливу конфігурацію особистості, в якій втрачається національний характер, трансформуючись в імперського суб’єкта як множинну невизначену особистість. Тому феномен любові є одним з головних проблематичних об’єктів дослідження у психоаналітичній теорії та в моделюванні психоісторії національної літератури.

Модернізація класичного циклу почалася з усвідомленням українського жіночого характеру. «Моя ти доне!», — романтично привітав народження українського жіночого мовлення Т. Шевченко у поетичному звертанні до Марка Вовчка, не добачивши садомазохістську імітацію як символічну відповідь на деконструкцію імперської системи М. Гоголем. Тобто на рівні несвідомих сил виявилося втручання українського суб’єкта в російську культуру, а російського — в українську. Однак лише у творчості Лесі Українки жіноче Я вперше усвідомилося на повну силу в національному світі, поставши як істеричне материнство, що прагне відродити в колоніальних умовах національну мужність. Її пророча драма відкрила новий етап психоісторії української літератури, виразивши потребу цілісного національного характеру на основі синтезу національної мужності і національної жіночості. Отже, магістральна течія модерної національної літератури почала формуватися як цілісне пророче письмо, тобто з активізованим голосом жіночого інтуїтивного прозріння, скерованого на пошуки національно-державницької структури на основі архетипного бачення.

Порубіжна епоха у дискурсі імперської суб’єктності породила «Антихриста» Ф. Ніцше під опосередкованим впливом Ф. Достоєвського (через еротичну інтроекцію Лу Саломе), що обумовило потужну психологізацію Європи. Пропсихоаналізувавши себе у дзеркалі античності, європейська свідомість дійшла до закономірного висновку, вираженого в таких словах Г. Гессе: «Так діється з усякою культурою: ми не зможемо знищити первісних поривів — цього звіра-в-собі — оскільки разом з ним знищили б і себе, але ми можемо до певної міри керувати ними, спрямовувати на „добро“ і якось приборкувати, як норовистого коня загнуздують і змушують возити віз зі збіжжям. Щоправда, візія цього „добра“ з часом блякне, пориви втрачають віру в нього і не бажають більше йому підкорятись. Тоді культура занепадає, зазвичай повільно, як століттями занепадало, щоб врешті померти те, що ми називаємо тепер „античністю“»[1416].

На минулому порубіжжі психоаналіз став ясною свідомістю для психічно стомленої європейської цивілізації, яку провокувало російсько-імперське Его до самопізнання (для свідомих національних суб’єктів) і до перверсій (для несвідомих національних суб’єктів). Закономірно, що слабкий у власній самосвідомості український суб’єкт був перверсивно спокушений, що обумовило продукування блазнюючого симптому на основі переваги ерогенного принципу насолоди, культивованого інстинкту, який виганяв з національної структури аристократичну мужність і жіночість.

Психологічний механізм духовності полягає в тому, що на основі потужних інстинктивних імпульсів робиться вибір на користь вищих цінностей, що й передбачає визнання морального батьківства більш важливішим, ніж чуттєве материнство. Цей шлях аристократичного вибору підтвердив у своїй творчості В. Винниченко, виразивши заодно пророчий батьківський страх перед несвідомим сином. Адже основою психології маргінального письменника-блазня є неподоланий едіпів комплекс, що передбачає одержиму кастрацію батьківського коду мужності.

У соцреалістичну епоху українська література, попрощавшись з психологізмом, розійшлася з процесами самоусвідомлення. Садоавангардизм