Кейт Мосс - Гробниця

нас, — похапливо відказала Леоні. — А потім, таємно й мовчки — чуєш, мовчки! — ми поїдемо до будинку мосьє Беяра в горах.

— А це далеко?

— Далеко.

Хлопець на мить замовк.

— А коли ми повернемося? — спитав він.

Леоні закусила губу.

— Уяви собі, що ми граємо в піжмурки, от і все. А тепер — т-с-с-с! — вона приставила до рота палець. — Ми мусимо поспішати, малий. Поводься тихо та спокійно.

— І дуже-дуже хоробро.

Пальці Леоні намацали колоду карт у кишені.

— А, дійсно. І хоробро.

РОЗДІЛ 95

«Підпалюйте!»

Натовп, за наказом Константа вийшовши до озера позаду будинку, почав устромляти смолоскипи в густий самшитовий живопліт. Минуло кілька хвилин, і кущі зайнялися — спочатку мереживо гілок, а потім стовбури. Вони затріщали й зашипіли, як петарди на стінах Сіте. Вогонь посилився, колихнувся вітром — і загуготів.

Потім пролунала нова команда: «Уперед!»

Оминаючи озеро, натовп чоловіків кинувся через галявину, проламуючись крізь кущі огорожі. Перекидаючи вазони з декоративними квітами, напасники заскочили на веранду.

За ними на відстані кульгав Констант, тримаючи в одній руці цигарку, а другою важко спираючись на ціпок. Він неначе замикав парад на Єлисейських Полях.

0 четвертій годині того-таки дня, пересвідчившись, що Леоні Верньє вже виїхала до Кустосси, Констант звелів підкинути в місто трупик іще однієї дитини, вбитої за його наказом, із метою ще дужче розбурхати батьківські почуття мешканців. Його поплічник привіз на возику понівечене тіло на Пляс дю Перу, де вже чекав Констант. Незважаючи навіть на слабке здоров’я, йому було нескладно заволодіти увагою юрби. Такі страшні рани не могли бути завдані твариною, завіряв Констант. На це могла спромогтися лише якась надприродна істота. Та, яку ховають у Домен де ля Кад. Диявол. Демон.

Тим часом у Рен-ле-Бені якраз був кучер з маєтку. Невеликий натовп накинувся на хлопця, вимагаючи від нього пояснень, як приборкували тварюку й де її тримали. І хоча він відкидав безглузді звинувачення, це лише сильніше розпалило знавіснілий натовп.

1 тут Констант запропонував узяти будинок приступом і в усьому пересвідчитись на власні очі. Ця ідея вмить оволоділа натовпом, який тільки й чекав спонуки до активних дій. Іще кілька хвилин — і люди вже самі вмовляли його вести їх на штурм Домен де ля Кад.

Констант зупинився під верандою, виснажений ходьбою. Він спостерігав, як юрма, розділившись на дві колони, оточила будинок з боків та спереду й скупчилась позаду будинку на кам’яних сходах, що вели на веранду.

Спочатку запалав смугастий навіс, що тягнувся вздовж усієї веранди. Якийсь хлопець, видершись по плющу, підпалив його, встромивши смолоскип у складки матеріалу під стіною. Незважаючи на жовтневу сирість, тканина спалахнула й розгорілася за лічені секунди, а смолоскип, пропаливши діру, гепнувся на веранду. Хмара задушливого чорного диму злетіла в нічне небо, наповнивши повітря смородом паленого брезенту й олії, якою він був просякнутий.

Пролунав чийсь вигук, перекриваючи хаос і гармидер: «Шукаймо диявола!»

Здавалося, від вигляду палаючого навісу пристрасті селян розгорілися ще дужче. Почувся дзвенькіт скла, розбитого важким кованим чоботом. Велика скалка вп’ялась у товсті зимові штани чолов’яги, і той ударом ноги відкинув її геть. Затріщало скло в інших вікнах. Одна по одній вишукані кімнати ставали жертвою озвірілого натовпу, який почав тицяти смолоскипами в штори, підпалюючи їх.

Троє нападників підняли кам’яну урну й, використовуючи її як таран, почали гепати у двері. Друзки скла розлетілися на всі боки, метал погнувся, рама не витримала, і двері впали. Трійко селян кинули урну додолу, і натовп заповнив залу та бібліотеку. Ганчірками, просякнутими смолою та олією, напасники підпалили полиці з червоного дерева. Книги почали хутко займатись одна по одній, бо сухий папір та древні шкіряні палітурки спалахували, немов сірники. Вогонь, потріскуючи та шиплячи, застрибав з полиці на полицю.

Варвари позривали штори. Від високої температури одні вцілілі вікна потріскались, а решту доконали чоботи, черевики та ніжки стільців. З обличчями, перекошеними люттю й заздрістю, нападники перекинули стіл, за яким Леоні вперше прочитала книжку «Таро», й поламали складану драбину, приставлену до стіни. Язики полум’я почали лизати краї килимів, і їх швидко охопив вогонь. Почалася справжня пожежа.

Натовп увірвався до зали з чорно-червоними, схожими на шахівницю, кахлями. Повільно, викидаючи поперед себе ноги, позаду плівся Констант.

Унизу, біля парадних сходів, нападники наштовхнулись на опір захисників будинку.

Слуги значно поступалися числом, однак билися хоробро. Вони теж потерпали від чуток і наклепів, тому захищали не лише репутацію Домен де ля Кад, а й свою честь.

Молодий лакей завдав сильного скісного удару одному з напасників, і той, заюшений кров’ю, позадкував.

Вони знали один одного. Разом виросли, доводились один одному родичами, проте билися як запеклі вороги. Еміля збив з ніг ударом кованого чобота старший чоловік, котрий колись носив його на плечах до школи.

Гармидер посилився.

Садівники та грабарі, озброєні мисливськими рушницями, вистрілили в натовп, поранивши одного вандала в руку, а другого — в ногу. З ран бризнула кров, нападники інстинктивно повиставляли вперед руки, наче ними можна було захиститися від куль. Проте завдяки величезній кількісній перевазі опір захисників невдовзі було зламано. Першим упав старий садівник, і його руки й ноги затріщали під важкими чоботями знавіснілих селюків. Еміль протримався трохи довше, поки двоє не вхопили його за руки, а третій почав гатити кулаком в обличчя доти, доки парубок не знепритомнів. То були чоловіки, з чиїми синами колись грався малий Еміль. Потім вони вхопили його й перекинули через перила. Хлопець наче на якусь мить зависнув у повітрі, а потім упав додолу сторч головою. І так і лишився лежати на підлозі з неприродно розкинутими руками й ногами. З його рота цівкою витікала кров, а розплющені мертві очі вже нічого не бачили.

Кузен Маріети, Антуан — хлопець простий, але досить розсудливий, щоб розрізняти добро та зло, — побачив одного чоловіка з паском у руках і впізнав його. То був батько одного з замордованих хлопчиків. Його обличчя перекосилося від гніву й горя.

Недовго думаючи, Антуан кинувся на нього й, обхопивши руками за шию, хотів був повалити на землю. Антуан був кремезний та сильний, однак битися не вмів, і тому невдовзі сам опинився горілиць. Не встиг він оговтатись, як реміняка вдарила йому в обличчя, а металева пряжка поцілила в незахищене око. Світ Антуана перетворився на суцільну криваву пляму.

Стоячи внизу поблизу сходів, Констант затуляв рукою обличчя від спеки та кіптяви. Він чекав, коли прийде його слуга, щоб відзвітувати.

— Їх тут немає, — випалив той,