Кейт Мосс - Гробниця

class="p1">— У моїй валізі, Маріето, яка вже зібрана, є невеличкий футляр, що лежить у скриньці з шитвом. Там малюнки, приблизно отакого розміру, — показала Леоні руками. — Скриньку візьми з собою. Бережи її, але футляр принеси мені, добре?

Почекавши, поки вона піде, Леоні обернулась до мосьє Беяра.

— Це також і не ваша битва, Одріку, — сказала вона.

— Саже, — тихо сказав він. — Друзі називають мене Саже.

Леоні посміхнулася, втішена таким несподіваним виявом довіри.

— Прекрасно, Саже. Якось ви мені казали — давно, кілька років тому, що моя допомога знадобиться не мертвим, а живим. Пам’ятаєте? — Вона глянула на хлопчика. — Найважливіше зараз — це він. Якщо ви зараз візьмете його з собою, то принаймні я знатиму, що свій обов’язок виконала.

Він усміхнувся.

— Кохання, правдиве кохання, ніколи не вмирає, Леоні. Твій брат, Ізольда, твоя мати — усі вони це знали. Вона будуть із тобою завжди.

Леоні пригадала слова Ізольди, коли вони сиділи з нею на лавці поблизу озера наступного дня після званої вечері в Домен де ля Кад. Жінка розповідала їй про кохання до Анатоля, хоча Леоні тоді ще про це не знала. Про кохання таке палке, що без нього життя Ізольди стало нестерпним. І Леоні самій закортіло так само сильно когось покохати.

— Я хочу, щоб ви пообіцяли мені, що заберете Луї-Анатоля до Лос-Сереса. — Вона на мить замовкла. — І я ніколи не пробачу собі, якщо з вами станеться лихо.

Беяр похитав головою.

— Мій час іще не настав, Леоні. Я ще багато мушу зробити, і лише тоді мені дозволять вирушити в останню подорож.

Вона кинула погляд на знайомий куточок жовтого носовичка, що виднівся з кишені його піджака.

У дверях з’явилась Маріета з теплим одягом для малого.

— Ходи сюди. Хутчіш.

Малюк швидко підкорився, підійшов до Маріети й дав себе вдягнути. А потім зненацька кинувся від неї в залу.

— Луї-Анатоль! — гукнула Леоні навздогін.

— Я мушу дещо принести, — відповів хлопчик, повертаючись через хвилину з аркушем фортепіанної музики в руці. — Ми ж не можемо залишатися без музики там, куди зараз їдемо! — сказав він, обвівши поглядом похмурі обличчя дорослих. — Ніяк не можемо!

Леоні присіла біля нього.

— Звісно, мій любий.

— Хоча, — затнувся малий, — я й сам не знаю, куди ми їдемо.

Раптом коло будинку почувся чийсь вигук. То був сигнал до бою.

Леоні швидко підвелася, відчувши, як їй у долоню прослизнула маленька ручка племінника.

Гнані ненавистю, похмурою темрявою та страхом перед усіма тими надприродними істотами, які сьогодні, на День усіх святих, заполонили всі усюди, чоловіки, озброєні смолоскипами, кийками та мисливськими рушницями, пішли в наступ на будинок.

— Почалося, — сказав Беяр. — Тримайтеся мужньо, Леоні. Їхні погляди зустрілись. Повільно, наче з неохотою, передав він їй колоду карт Таро.

— Пам’ятаєте, що писав у своїй книжці ваш дядько?

— Прекрасно пам’ятаю.

Беяр злегка посміхнувся.

— Навіть якщо ви повернули книгу до бібліотеки й завірили мене, що ніколи більше її не торкнетеся? — спитав він з легкою іронією в голосі.

Леоні почервоніла.

— Ну, може раз чи двічі перечитувала. Просто щоб поновити в пам’яті її зміст — і тільки.

— А може, це й на краще. Старі не завжди є мудрими. — Він помовчав. — Але ж ви розумієте, що з цим пов’язана ваша доля? Якщо ви зважитеся вдихнути життя в зроблені вами малюнки, якщо ви викличете демона, то чи відомо вам, що він забере вас із собою?

У зелених очах Леоні блиснув страх.

— Відомо.

— От і добре.

— Мені лише незрозуміло, чому демон Асмодей не забрав мого дядька?

Беяр стенув плечима.

— Зло притягує зло, — пояснив він. — Ваш дядько не побажав офірувати своє життя й бився з демоном. Проте на ньому назавжди лишилось його тавро.

— А що, як мені не вдасться…

— Досить, — твердо відказав Беяр. — Невдовзі все й так стане зрозуміло.

Леоні взяла чорний шовковий пакунок і засунула його в простору кишеню свого пальта, потім побігла до камінної полиці й узяла звідти коробку сірників.

Ставши навшпиньки, вона поцілувала Беяра в лоб.

— Спасибі, Саже, — прошепотіла вона. За карти. За все.

Коли Леоні, Одрік Беяр, Луї-Анатоль і Маріета вийшли з вітальні, у залі було темно. У кожному куточку, кожній ніші Леоні чула або бачила ознаки активної діяльності. Син садівника Еміль, котрий уже став дужим і високим парубком, організував унутрішню прислугу й роздав їй усю зброю, яку тільки можна було знайти в будинку. Старий мушкет, абордажні шаблі, витягнуті з виставкових шаф, палиці та кийки. Зовнішня прислуга була озброєна мисливськими рушницями, граблями, лопатами й мотиками.

Леоні відчула шок, якого зазнав Луї-Анатоль, побачивши, як невпізнанно змінилися знайомі обличчя людей, котрих він звик бачити щодня. Його рука напружилась у її долоні.

Зупинившись, Леоні звернулася до прислуги чітким і гучним голосом.

— Я не хочу, щоб ви важили своїм життям, — сказала вона. — Ви віддані й хоробрі люди; я знаю, що мій брат і мадам Ізольда пишались би вами, якби зараз були з нами тут, але це не той бій, де ми зможемо перемогти. — Вона обміряла поглядом залу, вдивляючись у знайомі й не дуже знайомі обличчя. — Благаю вас, ідіть зараз, поки ще є змога. Повертайтеся до ваших родин і дітей.

Ніхто не поворухнувся. Блискіт скла на чорно-білому портреті, що висів над фортепіано, привернув її увагу. Леоні завагалась. То був спогад про сонячний день на Пляс дю Перу багато років тому: Анатоль сидить, Ізольда та вона сама стоять позаду, і всі троє втішаються своїм маленьким товариством. На мить вона відчула спокусу забрати фотографію з собою. Утім, згадавши про вказівку брати тільки найнеобхідніше, Леоні втрималась. І портрет залишився на своєму місці, наче мовчазний хранитель будинку й усіх тих, хто в ньому був.

Пересвідчившись, що подальші вмовляння є даремними, Леоні та Луї-Анатоль вислизнули крізь засклені металеві двері на веранду. За ними слідом пішли Беяр та Маріета. Раптом з натовпу захисників будинку почувся одинокий голос:

— Щасти вам, мадамо Леоні! І тобі, малий. Ми чекатимемо на ваше повернення.

— І вам того самого, — відповів хлопчик тоненьким голосочком.

Надворі було холодно. Мороз кусав за щоки й вуха. Леоні накинула на голову капюшон. Із протилежного боку будинку було чути ревіння юрми, яка й досі стояла трохи подалі, але від самого звуку всім стало лячно.

— Куди ми йдемо, тітонько Леоні? — прошепотів Луї-Анатоль.

У його голосі чувся страх.

— Ми підемо через ліс туди, де на нас чекає з екіпажем Паскаль, — відповіла вона.

— А чому він жде нас саме там?

— Тому що ніхто не повинен чути й бачити