Кейт Мосс - Гробниця

— Так, знайшла. Але даю вам слово, — хутко докинула Леоні, — що, подивившись на карти, я таки повернула їх до схованки. — Вона затнулась. — Утім, тепер, перед від’їздом, я не можу залишити їх тут. Констант може знайти їх, і тоді…

Поки вона говорила, Одрік Беяр засунув руку в кишеню свого світлого костюма. Звідти він видобув уже знайомий квадратний пакунок у чорному шовку й розгорнув його. Зверху колоди показалося зображення Сили.

— Вони вже у вас! — вигукнула Леоні, підходячи до Беяра. І відразу ж зупинилася. — Ви знали, що я там була?

— Оскільки ви потрудилися залишити там свої рукавички. Хіба ви не пам’ятаєте?

Леоні густо почервоніла аж до кінчиків вух.

Старий згорнув чорний шовк.

— Я пішов туди, бо, як і ви, вважаю, що ці карти не мають потрапити до рук такої людини, як Віктор Констант. До того ж… — Він на мить замовк. — Мені здається, що вони нам знадобляться.

— А ви ж самі застерігали мене проти того, щоб користатися магічною силою цих карт, — заперечила Леоні.

— Якщо немає жодного іншого виходу, то це доведеться зробити, — тихо відказав старий. — І я боюся, що такий час настав.

Леоні відчула, як її серце закалатало з шаленою швидкістю.

— Їдьмо зараз. Негайно. — Їй раптом стало страшенно незручно у своїх важких зимових спідницях і шерстяних панчохах. Вони стали якісь кусливі й неприємні на дотик. Здавалося, прикрашені перлинами гребінці, подарунок Ізольди, впилися їй у голову наче зуби якоїсь кровожерної істоти. — Їдьмо. Зараз же.

Раптом їй пригадалися перші щасливі тижні в Домен де ля Кад — у компанії Анатоля й Ізольди — перед тим, як упало лихо. Пригадалося, що тієї далекої осені 1891 року вона — після яскравих вогнів Парижа — понад усе боялася непроглядної темряви.

Як давно то було!

Леоні була тоді зовсім іншою людиною, невинним дитятком, котрого ще не торкнулися морок і горе. Сльози затуманили їй очі, і вона заплющила їх.

Гупання кроків у залі раптово перервали її спогади. Леоні рвучко скочила на ноги й обернулась у напрямку шуму — і саме цієї миті двері з грюкотом розчинились і в кімнату влетів Паскаль.

— Мадамо Леоні, сеньйоре Беяр! — вигукнув він. — Тут… якісь чоловіки. Вони вже проникли в маєток, вибивши браму!

Леоні підбігла до вікна. Удалині вона побачила низку палаючих смолоскипів, які золотими й охровими цятками мерехтіли на тлі чорного нічного неба.

А потім, уже зовсім близько, почувся дзенькіт розбитого скла.

РОЗДІЛ 94

Луї-Анатоль, вирвавшись із рук Маріети, вбіг у кімнату й кинувся в обійми Леоні. Його нижня губа тремтіла, він був блідий, проте намагався не показувати свого страху й навіть спробував осміхнутися.

— Хто вони? — спитав він тоненьким голосочком.

Леоні міцно притиснула його до себе.

— Погані люди, мій маленький.

Вона повернулася до вікна й стала вдивлятись у темряву, притуливши руку до скла, щоб світло не заважало бачити. Натовп був іще далеко, але прудко наближався до будинку. Кожен нападник тримав в одній руці смолоскип, а в іншій — якусь зброю. Вони були схожі на армію, що виходить на передові позиції. Леоні подумала, що ці люди лише чекають наказу Константа.

— Їх так багато, — прошепотіла вона. — Як же йому вдалося підбурити проти нас ціле місто?

— Він зіграв на притаманній простому народові забобонності, — відповів Беяр. — Хай би ким були ці люди — республіканцями чи роялістами, — але всі вони в дитинстві чули розповіді про тутешнього демона, що чатує на свою жертву.

— Про Асмодея.

— У різні часи він мав різні імена, проте зовнішність його є тією самою. І навіть коли добропорядні мешканці міста вдень присягають, що не вірять у такі історії, то вночі їхня глибша, древніша підсвідомість пошепки промовляє до них із темряви. Вона розповідає їм про надприродних істот, що шматують своїх жертв і яких не можна вбити, а також про похмурі потаємні місця, де павуки плетуть своє павутиння.

Леоні знала, що Беяр має рацію. Їй швидко пригадався той вечір, коли в оперному театрі вибухнуло заворушення. І ненависть, яку вона буквально на тому тижні бачила в Рен-ле-Бені в обличчях людей, які іде недавно ставились до неї так доброзичливо. Леоні знала, як швидко й легко жага крові може охопити юрбу.

— Мадамо! — тривожним голосом гукнув їй Паскаль.

Леоні помітила, що полум’я смолоскипів, яке танцювало в чорному нічному небі, уже освітлює каштани на під’їзній алеї, поблискуючи на мокрому листі. Вона відступила від вікна й закрила його шторою.

— На той світ загнав мого брата й Ізольду, але йому й досі мало, — прошепотіла Леоні. Вона глянула на чорняву голівку малого, який тулився до неї, — чи раптом він не почув її слів?

— А чи не можна з ними поговорити? — спитав хлопчик. — Сказати, щоб вони дали нам спокій?

— Час для розмов минув, мій юний друже, — відповів Беяр. — Завжди настає такий момент, коли бажання діяти — навіть заради чогось хибного й лихого — стає сильнішим за бажання слухати й мислити.

— Нам доведеться з ними битись?

Беяр посміхнувся.

— Добрий солдат знає, коли виступити проти ворога, а коли слід відступити. Зараз ми воювати не будемо.

Луї-Анатоль кивнув.

— Чи є якась надія? — пошепки спитала Леоні.

— Надія є завжди, — тихо відповів Беяр. Вираз його обличчя посуворішав. Він обернувся до Паскаля. — Екіпаж готовий?

Паскаль кивнув.

— Готовий і чекає на галявині біля гробниці. Він має бути досить далеко, щоб не привертати уваги натовпу. Я сподіваюся, що зможу вивезти вас звідси так, що ніхто не побачить.

— От і добре. Ми вийдемо крізь задні двері й подамося навпростець до лісу, благаючи Бога, щоб об’єктом їхнього нападу став насамперед сам будинок.

— А як же слуги? — спитала Леоні. — Вони теж мусять піти.

Широке й безхитрісне обличчя Паскаля густо почервоніло.

— Вони не хочуть іти, — сказав він. — Вони бажають захищати будинок.

— Я не хочу, щоб хтось із них через нас постраждав, Паскалю, — заперечила Леоні.

— Я перекажу їм, мадамо, але не думаю, що від цього їхня рішучість ослабне.

Леоні побачила, що в його очах блищать сльози.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Паскалю, ми захищатимемо твою Маріету, аж поки не прийдемо до тебе.

— Дякую, сеньйоре Беяр.

Паскаль нахилився, поцілував свою дружину та вийшов із кімнати.

На мить запала тиша. А потім на них знову важким тягарем упала вся серйозність ситуації, спонукаючи діяти швидко й рішуче.

— Леоні, візьміть лише найнеобхідніше. Маріето, принесіть валізу й пальто мадам Леоні. Подорож буде тривалою й холодною.

Маріета ледве стримала ридання.