Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

первинну особистість, та ця мета виявилася лише етапом. Незабаром він знову втратить пам’ять. Сфабрикує собі нову особистість, а потім утямить, що він не той, ким себе вважає. І розслідування розпочнеться наново, з тією ж таки надією віднайти своє достеменне «Я».

Та цього «Я» більше нема.

Франсуа назавжди згубив його.

Він узявся до дитячих світлин.

Тринадцятирічний хлопець в кімоно для занять дзюдо усміхається в камеру. Він не може приховати виразу самотності та невловної тривоги, що помітний і на його пізніших світлинах. Тут цей сум аж надто впадає в око. Одна деталь: на цій світлині чуб у нього ще світлий. Колір волосся в Кубели змінився з настанням статевої зрілості.

1979-й. Восьмирічний Франсуа на Тронному ярмарку. Сорочка на широких плечах, штани, зібрані на кісточках, білі шкарпетки — повна форма 80-х років. Застромивши руки в кишені, хлопчина всміхається на тлі каруселей та атракціонів тією ж таки неуважною, трохи сумною і ненав’язливою усмішкою.

1973-й. Тут його підтримує матінка. Певне, одна з останніх світлин, перед тим як її відправили до психлікарні. Вона схилила голову, тож обличчя її не видно, та пильний погляд її дворічного сина осяває всю світлину. В глибині його очей видніє та сама сонячна печаль.

Кубела звів очі. Дощ ущух. Крізь обмиті водою вікна видно було вигін, що геть потонув у грязюці. Калюжки на скатах, кролячих норах і клаптях старих авто розпливалися зорями і ряхтіли під промінням невидного сонця. Усе воно мало б підбадьорити його, та сум тільки дужчав. Звідки цей вираз побитого пса на його світлинах? Звідки ця пригніченість? Тінь материного божевілля?

Лишився ще один великий конверт із лікарняною печаткою. Може, тут він знайде пояснення. Якась дитяча патологія, анемія? Він відкрив конверта, та не зміг цілком дістати паперів, що геть злиплися докупи.

Медичні знімки.

Він потягнув дужче. Фотографії УЗД. Утроба його матері у травні 1971 року — дата стоїть у кутку першого знімка. В акушерській практиці тоді тільки почали використовувати УЗД.

Аж йому пощастило таки дістати ті знімки.

Побачене його приголомшило.

У навколоплідній рідині плавав не один, а два зародки.

Два ембріони зі зціпленими кулачками, обличчям один до одного. Два скоцюрблені близнюки, що дивилися один на одного.

Близнюки, що мали народитись у Францишки й Анджея Кубели.

Палючий жах шмагонув його, наче крижана вода з крана. Він схопив інші знімки. Три місяці, чотири, потім п’ять. Що далі, то дужче видно одну аномалію. Зародки розвивалися неоднаково. Один був більший од другого.

І відразу ж він побачив у меншому зародку самого себе. Здавалося, він боязко відступав перед дужчим близнюком.

Думка, що сяйнула в мізках, просто-таки засліпила його. Сильніший близнюк був його невідомий брат. Дитиною, що родина Кубел покинула з причини, якої поки що неможливо було з’ясувати. Та думка піднімалася, росла, наповнювала його голову, аж витіснила все інше.

Гіпотеза.

У материнській утробі він був пригніченим близнюком.

Але батьки саме його обрали для ролі єдиного сина.

Від другого вони відмовилися, його забули й викреслили з пам’яті.

І тепер він повертався з небуття, щоб помститися.

Щоб звернути на нього вбивства, що скоїв сам.

Музей сучасної світлини в Марн-ла-Валле містився в чималому цегляному будинку ХІХ століття. Певне, в минулому тут була мануфактура. Одне з тих місць, де робітники гарували колись, мов чорні воли, а тепер переобладнане під робітні для модних мистців, музеї сучасного мистецтва і зали тілесної пластики…

Анаїс зневажала такі заклади, та в цього будинку був свій характер. На темному фасаді виділялися світлі фронтони, прикраси, рами, що надавали архітектурному ансамблеві певної ремісничої шляхетності. Порцелянові вставки навівали згадки про приморський курорт десь на Босфорі у Стамбулі.

Їй неважко було втекти від Соліниних поплічників. О третій годині, давши їм усі вказівки, що стосувалися розслідування справи Медіни Малауї, вона вдала, ніби йде по каву, а сама увійшла до ліфта. Отак простісінько собі. У неї був бедж і ключі від авто. Щоб знайти його, досить було натиснути на пульт. Приплив адреналіну відразу здолав утому.

Вона не мала ілюзій з приводу тієї роботи, що виконували її наглядачі. Та нехай. Із притаманною їй упертістю вона все поставила на слід, пов’язаний із дагеротипами.

Усю споруду займала одна величезна зала площею понад триста квадратних метрів, із дерев’яною підлогою і полакованими колонами, що смачно пахла тирсою, клеєм і свіжою фарбою. Тут розгортали виставку. Оту, що цікавила її, виставку художника-фотографа Марка Сімоніса, голови Фонду дагеротипії. Виставка мала відкритися наступного дня. Анаїс розраховувала застати мистця, коли він розвішуватиме свої роботи.

Угледівши гладуна, який шпетив байдужих робітників, то опускаючись навколішки просто в тирсу, то вилазячи на приставну драбинку, вона збагнула, що знайшла того, хто потрібен. І помалу попрямувала до нього, щоб дати йому час викричатися. Краєм ока вона глянула на вже розвішані світлини. І зупинилася, щоб розгледіти їх ліпше. Дагеротипи відзначалися однією особливістю, яку вона не зовсім розгледіла, коли передивлялася книжкові репродукції, — то були дзеркала. Виполіровані, посріблені або позолочені дзеркальні поверхні. Певне, це подобалося вбивці. Милуючись своїм творінням, убивством, він споглядав сам себе.

Вона знаходила в дагеротипах усі особливості, що притаманні були й репродукціям, та посилені природним освітленням. Сутінь і світло тут переходили у приглушену світлотінь. Світлини були прямокутні, проте освітлена частина мала овальний вигляд, наче кути запнуло сірявою імлою. В них відчувався чар із німих фільмів, де кадри сіпалися і пливли. Сяйливе осереддя майже вражало око своєю пронизливою чіткістю. Різкість його завдавала болю.

Сімоніс робив портрети сучасників. Музик, акробатів, а також біржових маклерів, секретарів, агентів із продажу нерухомості — вони були вбрані в сучасні костюми і вихоплені світлом, що неначе струмувало з ХІХ століття. Це справляло суперечливий ефект: вас наче відкидало в невизначене майбуття, з якого теперішність буде здаватися давно минулою добою, що застаріла на століття з гаком.

— А ви що тут шукаєте?

Перед нею стояв розлючений гладкий фотограф. Вона згадала, що в неї нема поліційного посвідчення. Трохи розгубившись, вона глянула на товстуна. Майже два метри на зріст, важить напевне понад сто десять кілограмів. Велет, який не відмовляв собі в життєвих утіхах і до п’ятдесяти років скидався швидше на гору сала, ніж на мармурову стелу. На нім була чорна водолазка і бахматі джинси, схожі на лантух для картоплі. Вона второпала, нащо йому високий комір — він затуляв жаб’яче підгорля.

Сімоніс узявся кулаками в боки.

— То що, і далі мовчатимемо?

Опинившись у глухому куті, вона силувано всміхнулася.