Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

до грудей, щоб малий не мав змоги рухатися. — Ш-ш-ш-ш. Ти зі мною. Ти в безпеці. — І він тримав хлопця доти, поки сильний дрож у тоненьких кінцівках малого не змінився на ледь помітне тремтіння.

— Цієї ночі всі потвори були схожі на звичайних людей, пане Ройдон, — сказав Джек, іще міцніше тулячись до мого чоловіка. — Голос у нього був виснажений і слабкий, а під його очима виднілися темні кола, через які він виглядав старшим за свої роки.

— А вони досить часто бувають схожими на звичайних людей, — сказав Метью. — Досить часто.

Наступний тиждень перетворився на вихор побачень — з ювеліром імператора, з імператорським виробником приладдя та імператорським вчителем танців. І з кожною зустріччю я дедалі глибше занурювалася у скупчення споруд, з яких складався імператорський палац, у майстерні та помешкання, які Рудольф виділив для своїх найкращих мистців, ремісників та інтелектуалів.

А в інтервалах між побаченнями Гелоуглас водив мене до тих частин палацу, де я ще не бувала. До звіринцю, де Рудольф тримав своїх леопардів та левів приблизно так само, як і своїх художників та музик у вузьких вуличках на схід від собору. До Оленячого рову, який облаштували так, щоб Рудольфу було зручніше полювати. До вкритих сграфіто ігрових залів, де придворні мали змогу розім’ятися. До нових оранжерей, збудованих для того, щоб захищати дорогоцінні фігові дерева імператора від суворої богемської зими.

Та було одне місце в палаці, куди Гелоугласу не давали дозволу пройти: Порохова вежа, де Едвард Келлі чаклував над своїми перегінними кубами та колбами, сподіваючись витворити філософський камінь. Ми стали біля цієї вежі і спробували умовити стражників біля входу пропустити нас. Гелоуглас навіть вдався до хитрого прийому: заволав на всю горлянку, сердечно вітаючи Келлі. Колишній асистент доктора Ді ніяк на це не зреагував, зате звідусіль позбігалися сусіди — чи не трапилася, не доведи Господи, пожежа?

— Схоже на те, що Келлі — в’язень, — сказала я Метью, коли зі столу прибрали залишки вечері, а Джека та Енні відвели спати. Діти виморилися за іще один день, повністю присвячений катанню на ковзанах, санчатах та поїданню булочок та кренделів. Ми кинули вдавати, що вони — наші слуги. Я сподівалася, що можливість жити нормальним життям восьмирічного хлопця посприяє зникненню нічних кошмарів Джека. Але палац не був для них підходящим місцем. Я страшенно боялася, що одного дня вони заблукають і загубляться назавжди, бо не знають мови місцевих мешканців і тому не зможуть пояснити їм, чиї вони й де живуть.

— Келлі дійсно є в’язнем, — підтвердив Метью, крутячи в руці келих. Він був зроблений з товстого срібла і слабко мерехтів у світлі каміна.

— Кажуть, інколи він ходить додому вночі, щоб його ніхто не бачив. І там він хоч трохи відпочиває від настирливих вимог імператора.

— Ти й досі не зустрілася з господинею Келлі, — сухо зазначив Метью.

Це було правдою, і чим більше я над цим думала, тим сильніше дивувалася: а й справді, чому я й досі не побачилася з цією жінкою? Можливо, щоб зустрітися з алхіміком, я йшла хибним шляхом. Дозволила втягнути себе в придворне життя, сподіваючись, що це дасть мені змогу одного дня постукатися в двері лабораторії Едварда Келлі, а потім увійти і відверто домагатися манускрипту Ешмол-782. Але тепер, коли я трохи познайомилася з придворним життям, такий підхід почав здаватися мені нереальним.

Наступного ранку я навмисне пішла з Терезою на закупи. Надворі було морозно, дув лютий вітер, але ми все одно попленталися на ринок.

— А чи не знайомі ви з моєю землячкою, господинею Келлі? — спитала я фрау Губер, коли ми чекали, поки булочник загорне наші покупки. Домогосподарки Малої Страни колекціонували все химерне й незвичне так само пожадливо, як і Рудольф. — Її чоловік — один зі слуг імператора.

— А, ви про отого імператорського алхіміка, якого посадовили в клітку, — пирхнула фрау Губер. — У тому домі завжди коїться щось дивне. А коли тут мешкало подружжя Ді, то було іще гірше. Гер Келлі завжди хтиво позирав на фрау Ді.

— А що ж господиня Келлі? — підштовхнула я її.

— Вона нечасто з’являється на людях. Усі покупки робить, в основному, її кухарка. — Фрау Губер явно не подобалося таке делегування обов’язків домогосподарки. Бо це відкривало двері всіляким неподобствам, включно (як вона вважала) з анабаптизмом та процвітаючим чорним ринком поцуплених кухонних припасів. Своє ставлення до цієї проблеми вона висловила іще під час нашої першої зустрічі, і саме це й стало основною причиною, через яку я завжди ходила по капусту сама і в будь-яку погоду.

— Що — перемиваємо кістки дружині алхіміка? — поцікавилася синьйора Россі, перечепившись через вмерзлу каменюку і чудом не налетівши на возик із вугіллям. — Вона — англійка і тому дуже дивна. А на вино витрачає значно більше, ніж слід.

— А звідки ви все це знаєте? — спитала я, коли припинила сміятися.

— У нас спільна праля, — відповіла фрау Губер, здивована моїм запитанням.

— Жодна з нас не приховує таємниць від своєї пралі, — погодилася сеньйорина Россі. — Вона, до речі, прала й для родини Ді. Доки сеньйора Ді не вигнала її за те, що та загадала багато грошей за прання серветок.

— Та Джейн Ді — дійсно важка людина, але стосовно ощадливості вона має рацію, — сказала фрау Губер, зітхнувши.

— А чому ви хочете побачитися з господинею Келлі? — поцікавилася синьйорина Россі, кладучи до свого кошика велику плетену булку.

— Мені треба зустрітися з її чоловіком. Я цікавлюся алхімією і тому маю до нього кілька запитань.

— А ви заплатите? — спитала фрау Губер і задоволено потерла руки — жест універсальний та прадавній.

— За що? — здивувалася я.

— За його відповіді, ясна річ.

— Так, — погодилася я, подумавши: «Що ж за хитрий план вона замислила?»

— Тоді давайте гроші, — сказала фрау Губер. — Мені страшенно хочеться шніцеля, а той австрієць, чия корчма розташована побіля вашого будинку, фрау Ройдон, чудово знається на шніцелях.

Виявилося, що неповнолітня донька австрійського чаклуна шніцелів мала спільного наставника з Елізабет, десятирічною пасербицею Келлі. А його кухар був одружений з тіткою пралі, чия зведена сестра допомагала подружжю Келлі вести домашнє господарство.

Саме завдяки цьому майже містичному ланцюжкові кревних родичів та знайомих, викуваному моїми приятельками,