Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

торкався. Він ішов собі далі. Ось він уже вийшов з парадних дверей, ось його ноги вже ступають тротуаром, хоча не мав найменшого поняття, що робитиме далі, відтак звернув ліворуч і продовжував крокувати. «Сер, будь ласка, негайно зупиніться». Перекладачка з’явилася як за помахом чарівної палички. «О, здається, вони таки знайшли вихід зі становища», — сказав він, усе ще всміхаючись і все ще йдучи. «Сер, що ви робите? Будь ласка, зупиніться, це заборонено». Він усміхнувся навіть ще ширше. «Скажіть їм нехай арештують і посадять мене в тюрму, якщо я вчиняю якийсь злочин, — сказав він. — Або ж в іншому разі вже за дві хвилини я хотів би поговорити телефоном з британським послом». Дві хвилини потому він і справді розмовляв з представником британського посольства. «Дякувати Богові, — сказав працівник посольства на другому кінці дроту. — Ми цілий день ніяк не можемо з’ясувати, що з вами сталося. Ви просто щезли з радара».

За кільканадцять хвилин до поліцейського будинку прибув працівник посольства. Жодного дипломата не чекали з таким нетерпінням. «Ви собі навіть уявити не можете тієї суперечки, що розгорілася, — сказав він. -Дуже мало бракувало, аби вони не розвернули ваш літак у повітрі». Тепер, коли підключилася міжнародна дипломатія, йому з Елізабет дозволили поїхати до справжнього готелю, де їх зустріла ціла делегація чилійських письменників, серед них Антоніо Скармета, автор роману «Листоноша Неруди», який вийшов друком 1985 року й нещодавно був екранізований від назвою «Листоноша». Скармета, великий чоловік з великим серцем, вітав його з розпростертими обіймами і зі зливою вибачень. Скандал. Чилійці осоромилися. Тепер ми вже про все подбаємо, коли знаємо, що ви тут і в безпеці.

Дещо дозволялося, а дещо — ні. Їхати на книжковий ярмарок виявилося вже запізно. Проте наступного дня письменники, митці й журналісти зібралися в малій залі театру, і йому дозволили звернутися до них. Опісля вони з Елізабет відчують справжню гостинність чилійців на винограднику Конча-і-Торо й на чудовій естансії[209], що на південь від Сантьяґо. Їх приймали надзвичайно гостин-но, проте світлини тих приємностей зблякли й зникли. А от картини їхнього короткого «щезнення» під опікою карабінерів не зблякли. Чилі не здавалася країною, до якої хочеться вже незабаром повернутися.

Світлина Аргентини. В середині 1970-х він побував на лекції Хорхе Луїса Борхеса в середмісті Лондона, й на подіумі біля великого письменника, який скидався на сумну латиноамериканську копію французького коміка Фернанделя, сиділа вродлива молода жінка із зовнішністю японки; що то за одна? — подумав він тоді, й ось тепер після стількох років Марія Кодама йшла їм назустріч і вітала їх із прибуттям до Буенос-Айреса — легендарна вдова Борхеса Марія К. з вибіленими пасмами волосся. Одразу запросила на ленч до ресторану з її ж іменем. Після ленчу повела їх до Міжнародної фундації Хорхе Луїса Борхеса, що містилася не в колишньому будинку Борхеса, а в будинку поряд, оскільки власник справжнього будинку не захотів продавати його; будинок фундації став дзеркальним відображенням «реального» будинку, й увіковічнення Борхеса в дзеркальному відображенні видавалося навіть дуже доречним. На горішньому поверсі будівлі до найменших дрібниць було відтворено кабінет письменника — скромна вузька монастирська келія з простим столом, стільцем з вертикальною спинкою і ліжком у кутку. Решта підлоги встелена книжками. Якщо комусь пощастило здибатися з Борхесом, то зустріч з його бібліотекою стала ще однією чудовою несподіванкою. Тут на багатомовних полицях вишикувалися улюблені письменникові примірники Стівенсона, Честертона й По разом з книжками чи не половиною мов усієї людської раси. Він пригадав історію про зустріч Борхеса з Ентоні Берджесом. Ми однофамільці, сказав Берджес арґентинському майстрові слова, й вони, підібравши для ведення бесіди незрозумілу для довколишніх мову, перейшли на англосаксонську й радо балакали говіркою «Беофульфа».

Іншу кімнату заповнювали енциклопедії — геть усілякі енциклопедії, на основі яких і народилася, жодних сумнівів, усім відома оманливо названа «Англо-амери-канська енциклопедія» — «точне, проте запізніле перевидання «Британської енциклопедії» 1902 року», в сорок шостому томі якого «Борхес» і «Біой Касарес» — вигадані герої великого оповідання-ficciôn[210] під назвою «Тльон, Укбар, Орбіс Тертіус» — виявили статтю про країну Укбар. І на їхній основі, певна річ, також народилася чарівна енциклопедія самого Тльона.

Він міг би провести всенький день із цими незбагненними книжками, проте у своєму розпорядженні він мав тільки годину. Коли вони вже йшли, Марія подарувала Елізабет надзвичайно цінну річ — камінну «троянду пустелі», один із перших своїх подарунків, отриманих від Борхеса, і сказала: бажаю вам такого ж щастя, яке мали ми колись.

— Пам’ятаєте, — запитав він Марію, — есей Борхеса у фотоальбомі «Арґентина» фотографа Ґуставо Торліхен?

— Так, — відповіла вона. — В ньому він каже про неможливість сфотографувати пампу.

— Нескінченну пампу, — сказав він, — борхесівська пампа тягнеться не в просторі, а в часі: ось де ми живемо.

У Буенос-Айресі їх також супроводжувала служба безпеки, яка нічим незвичайним не вирізнялася, тому й стерлася з пам’яті. Новина про дикість чилійської поліції випередила їх, тож арґентинським стражам порядку хотілося виглядати привабливішими, і йому дихалося вільніше. Він навіть зміг дещо зробити для популяризації «Прощального зітханням Мавра» і на якийсь час стати туристом, побувавши біля сімейного склепу на цвинтарі Реколета, де знайшла свій вічний спочинок Єва Перон, а невеличка табличка, цілком у дусі Ллойда Вебера, наказувала перехожим не плакати за нею. No te llores para mi. Гаразд, тоді я не плакатиму, сказав він їй подумки. Як вам завгодно, пані.

Йому запропонували зустрітися з міністром закордонних справ Арґентини Ґвідо ді Телла, й офіційний представник британського посольства дорогою на цю зустріч розповів про заборону Аланові Паркеру знімати фільм «Евіта» з Мадонною в головній ролі у Каса-Росада. «Якби ви змогли згадати про це, — пробурмотів дипломат, — щоб якось зарадити справі. Буквально кілька слів у розмові з міністром». Він так і зробив. Після того як сеньйор ді Телла запитав його про фетву й висловив тепер уже традиційну (й здебільшого пустопорожню) підтримку, він запитав міністра закордонних справ про негаразди з фільмом. Ді Телла показав жестом: «Ну, що я можу зробити?»

— Ви ж розумієте, Каса-Росада — це урядова резиденція, тому дуже складно дозволити там зйомки.

— Бачите-но, — відповів він, — цей фільм з досить великим бюджетом, і вони все одно його знімуть, а якщо відмовити їм у зйомках у Каса-Росада, то вони знайдуть заміну Каса, ну, я не знаю, скажімо. в Уругваї.

Ді Телла насупився.

— Уругвай?