Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

— Так. Можливо. Можливо, Уругвай.

— Гаразд, — сказав ді Телла. — Даруйте, мені треба зателефонувати.

Невдовзі після цієї розмови «Евіта» одержала дозвіл на зйомки в Каса-Росада. Коли ж фільм вийшов у прокат, він прочитав, що дозволу на зйомки Мадонна особисто просила в президента Арґентини, тож, можливо, це стало справжньою причиною переміни в настроях. Але можливо, Уругвай також відіграв свою роль.

Світлина Мексики. Так, поліцейські були геть усюди; так, йому вдалося влаштувати презентацію своєї книжки й поговорити про свободу слова, а ще побачити реліквії кривавих ацтеків і будинок Фріди Кало й Дієґо Рівери в Койокані; побував також у кімнаті, де Меркадер вгородив льодоруб у череп Троцького; разом з Карлосом Фуентесом узяв участь у книжковому ярмарку у Ґвадалахарі, а звідти гвинтокрилом понад вкритими блакитною агавою горами його доправили до міста Текіла на одну з найстаріших асьєнд[211] з виробництва текіли, де він мав змогу пообідати з іншими письменниками, що виступали на ярмарку, і там грали справжні мар’ячі[212], й усі пили багато текіли «Трес ґенерасьйонес», а потім у всіх боліла голова й усі страждали від знайомих побічних дій. Завдяки відвідинам Текіли він знайшов тло для сцени на початку роману «Земля під її ногами», в якій місто стрясає землетрус, бочки тріскаються, й текіла струмками тече по вулицях. Після Текіли вони з Елізабет, а також з Карлосом і Сильвією Фуентесами гостювали в дивовижному будинку, що називався «Паскуа-літос» і був справжнім архіпелагом хатинок, укритих пальмовим листям, з видом на Тихий океан; про такий будинок часто можна прочитати у всіляких модних книжках про сучасну архітектуру, ага, ще таке: він усвідомив, що любить Мексику. Проте все це не найголовніше.

А найголовніше — те, що одного вечора у Мехіко Карлос Фуентес сказав: «Якось недобре, що ви ніколи не зустрічалися з Ґабріелем Ґарсіа Маркесом. На жаль, він тепер на Кубі, але з усіх письменників на землі ви з Ґабо просто мусили б зустрітися». Він підвівся і вийшов з кімнати, а кілька хвилин потому зайшов до кімнати й сказав: «Візьміть слухавку, дехто хоче з вами поговорити».

Ґарсіа Маркес зізнався, що не говорить англійською, хоча насправді досить добре її розумів. Щодо нього, то його навіть розмовна іспанська була просто жалюгідною, проте, знову ж таки, він дещо розумів з того, що казали люди, допоки не вживали місцевих словечок і не говорили надто швидко. Єдиною спільною мовою, яку вони знали, виявилася французька, тож вони спробували послуговуватися нею, хоча Ґарсіа Маркес — про кого просто неможливо було думати як про «Ґабо» — весь час переходив на іспанську; він також чув, як з його власного рота вилітало значно більше англійських слів, ніж йому того хотілося. Хоч як це дивно, його пам’ять зафіксувала світлину: впродовж їхньої тривалої розмови не виникло жодних мовних труднощів. Вони вели звичайну бесіду — теплу, приязну, неквапну, розповідаючи про свої враження від книжок одне одного і про світи, звідки ті книжки брали початок. Він говорив про різні сторони латиноамериканського життя, дотичні до південноазійського досвіду — обидва світи мали тривале колоніальне минуле, у них ще жила релігія й відігравала важливу й часто деспотичну роль; в обох світах генерали й цивільне населення змагалося за владу, а між багатіями й бідними пролягла величезна прірва, до того ж у тій прірві залишалося багато місця для корупції. Тому не дивно, казав він, що латиноамериканська література знаходила широкий відгук на Сході. Ґабо ж казав («Ґабо!» Назвати його так здалося великою зухвалістю — це все одно, якби якогось бога назвати зменшувальним ім’ям), що південноамериканські письменники зазнали великого впливу казок Сходу. Тому мають багато спільного. І тут Ґарсіа Маркес зробив найбільший комплімент, який йому коли-небудь доводилося чути. З усіх неіспаномовних письменників, сказав він, я завжди намагаюся стежити за творчістю Дж.М. Кутзі й вашою.

Тільки тоді, коли поклав слухавку, він усвідомив, що Ґарсіа Маркес нічого не питав про фетву чи про те, як йому тепер живеться. Вони говорили як письменник з письменником про книжки. Це також стало великою похвалою.

Світлина часового колапсу незадовго до того дня, коли. Вони полетіли з Мехіко до Буенос-Айреса, звідти до Вогняної Землі, а тоді вздовж чилійського узбережжя до Нової Зеландії. Коли ж перетнули міжнародну лінію зміни дати, щось сталося з його розумом. Йому можна було сказати, що тепер пів на п’яту минулого вівторка, і він би повірив. Часова лінія настільки збивала з пантелику, що час буквально кришився в руках, як кусень черствого хліба, тож можна було говорити, що завгодно, і люди казатимуть: гаразд, авжеж, а чому б ні. Лінія зміни дат довела, що час — це фікція, нереальна річ, і змушувала думати про всілякий розвиток подій, про те, що дні можуть минати й назад, якщо їм того забажається, або ж ваше життя може стрімко розмотуватися, як кіноплівка на котушці, що випала на підлогу зі зламаного проектора. Час може бути як стакато — низкою роз’єднаних миттєвостей, геть випадкових, без жодного значення, або ж може піднести руки вгору у відчаї і добігти свого кінця. Від цієї раптової хронологічної плутанини в нього запаморочилася голова, й він майже зомлів. Коли ж опритомнів, то вже був у Новій Зеландії, знову в англомовному світі, що заспокоювало. Проте на нього чекало ще більше сум’яття. Він не чув лопотіння крил ангела-винищувача, проте той ангел уже махав над ним крильми і знижувався.

Світлина днів напередодні дня, коли. У Новій Зеландії й Австралії сили безпеки виявилися розсудливими, не надто настирливими, прийнятними. Проте їх чекало те, про що вони навіть гадки не мали. Коли їхали Північним островом попри вулкан Руапегу, що вивергався вже протягом місяців, і від нього піднімався у небо косий стовп зловісного диму, вони й думати не думали про якісь знамення чи передвістя. В Австралії провели цілий тиждень у маєтку з дуже милозвучною і підхожою назвою «Ніжний подив», що в Блакитних горах, неподалік Сиднея, у гостях Джулії Кларк і Річарда Невілла, великого постхіпі, колишнього редактора журналу «Оз», одного із фігурантів відомої судової справи, пов’язаної з непристойностями у «шкільному числі» журналу, а також літописця контркуль-тури шістдесятих у розлогих спогадах «Хіпі Хіпі Шейк», тож у тій благословенній місцині (вони спали в будиночку на дереві) просто не думалося про щось інше, як про мир і злагоду. Вони навіть уявити собі не могли, що за два дні їхнє життя триматиметься