Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

виповз у залу. Побачив, що двері до палати Піменова відчинені. Почав лізти до виходу. Поруч заборсався один з охоронців. Він теж був із кляпом, кричати не міг. Ми з великими зусиллями виповзли на вулицю. Там нас знайшли матроси, які прийшли змінювати вартових. Підняли тривогу, та було вже запізно. Піменова знайшли лише наступного вечора в одній з печер неподалік Севастополя. В нього був зав’язаний рот, і його посадили на палю. Він досить довго доходив. Може, навіть, чув, як його шукали, але подати знаку не міг. Щоб не роздмухувати скандал, у газети повідомили, що купець першої гільдії Степан Кузьмич Піменов помер від ран. Тим не менше і мене, і матросів, і охоронців Піменова прискіпливо допитували, спочатку поліція, а потім контррозвідка. Я стояв на своєму, що спросоння почув якийсь шум у залі, підвівся, озвався до охоронців, отримав по голові й знепритомнів. Матроси та охоронці теж не могли сказати більше. З них намагалися витягти якісь свідчення проти мене, але матросам та охоронцям стало відомо хто я, тому брехати проти мене вони не насмілилися. Слідство тупцювало на місці і нарешті затихло.

Між тим Піменова з великими почестями поховали у Москві, але за кілька днів пам’ятник висадили у повітря і більше не відновлювали. Я про це все читав у газетах, коли лікувався у військовому санаторії в Алушті. Лікарі казали, що поранення голови дуже серйозне, і обіцяли, що фронту мені тепер не бачити. Я не дуже радів, бо і без фронту примудрявся устрявати у такі пригоди, що боронь Боже.

Газету зі звісткою про висадження у повітря пам’ятника Піменову я спалив разом із цілою купою інших газет. У більшості йшлося про жорстокі вбивства жінок у різним містах імперії. Жахливо жорстокі вбивства. Частину з тих жінок я знав. Зокрема ту акторку, яку бив Піменов. Її теж убили. Всі вбивства сталися увечері. Я відбував до іншого міста, щоб усе там перевірити, а Піменов солодко чекав. Щоб потім ґвалтувати і різати живцем. Отримувати задоволення від того, що він водить за ніс найкращого сищика імперії. І він таки водив, він вигравав у мене раз за разом, дурив мене, мав за ідіота, потішався з моєї самовпевненості. Але він забув, що коли ти захоплюєшся красою своєї гри, коли вважаєш, що все продумав і всіх обдурив, щось може піти не так. А ти цього і не помітиш, поки не будеш конати на палі у темній печері, чуючи, як тебе шукають, але знайти не можуть.

Я спалив усі газети, розкидав попіл і вирішив викинути з голови цю справу. Сподівався забути про неї, як про страшний сон, який мусить назавжди залишитися у ночі.

Два монологи, або Сміятися краще останнім

 Криму я тихенько провів усю весну, а коли настала літня спека, то попросився у гори, де було прохолодно. Познайомився з татарськими пастухами, що випасали череди овець на яйлах, у великих гірських степах, поїхав туди, щоб лікувати легені свіжим молоком. Жив разом із пастухами, гуляв то лісами, то яйлами, пив джерельну гірську воду, їв овечий сир, попивав вино, яке передавали мені друзі-лікарі. Засмаг, схуд, набрався сил, залікував рани. Військова контррозвідка про мене після історії з Піменовим наче забула, я ж намагався про себе не нагадувати.

Розумів, що ідилія ця може скінчитися у будь-який момент, і не здивувався, коли одного дня разом із пляшками вина та хлібом мені передали з узбережжя записку. «Іване Карповичу, прошу прибути Вас завтра до готелю „Чаша“ в Алушті. Номер сімнадцятий. Капітан Форсов», — було написано красивим рівним почерком. Я кинув записку до багаття. Капітана Форсова я запам’ятав добре ще з тієї зустрічі у Москві, після якої рушив на фронт. Нова зустріч з ним не віщувала нічого доброго. Але я вже так звик до неприємностей, що особливо не хвилювався. Сказав пастухам, що завтра їду, мабуть, надовго. Вони, такі вже гостинні люди, зарізали і засмажили ягня, ми добре посиділи з вином, а зранку я вже вирушив верхи до Алушти.

Одягнений був по-татарськи, засмаг, відпустив бороду, папаху натягнув на очі, ніхто б мене і не пізнав. Спустився до Алушти з гір, спитав про готель «Чаша». Він був у Професорському кутку, курортному передмісті Алушти. Поїхав туди, обдивився все навколо. Основна будівля з більшістю номерів і ще кілька будиночків по два-три номери. Сімнадцятий номер розташований в одному з таких будиночків, що ховалися серед дерев невеличкого саду. Переліз через огорожу і ніким не помічений пройшов до потрібного номера на першому поверсі. Другий поверх стояв порожній. Мабуть, через війну, відпочивальників було не дуже багато. Я постукав.

— Увійдіть, — почувся голос Форсова. Я зайшов. Капітан був у цивільному. Побачив мене і спочатку не впізнав. Потім засміявся.

— О, Іване Карповичу! Багатим будете.

— Ваші слова та Богу у вуха, Ваша благородь.

— Заходьте, сідайте, — запросив він мене, а сам зачинив вікна у номері.

Я пройшов і сів на стілець, що стояв перед робочим столом. Форсов усівся за стіл, розкрив шкіряну теку, дістав звідти купу аркушів, задоволено розклав їх перед собою, всміхнувся, подивився на мене. Він був у піднесеному настрої, через це мені було дуже неприємно.

— Що ж, Іване Карповичу. Пам’ятаєте, в останню нашу зустріч я казав, що цікава ви людина і я обов’язково вами займуся? — почав Форсов. — І я зайнявся, хоча не знайшов розуміння свого керівництва. Вони були впевнені, що взяли вас, наче бика за ніздрі, і міцно тримають. Мені теж так здавалося, але потім, Іване Карповичу, я запідозрив, що щось тут не так. Що ви ж дуже хитра людина, найкращий сищик імперії, самородок, переможець усіх відомих злодіїв, і ось вас прихопили і тримають на гачку, а ви не смикаєтеся. І я вирішив, що, можливо, ви просто хочете, щоб усі вважали, наче ви на гачку. Я дуже багато думав про вас, Іване Карповичу, і якось уночі мені відкрилося: коли ти вважаєш, ніби виграв у Івана Карповича, то це означає лише одне — ти програв!

— Вибачте, ваша благородь, щось я нічого не розумію.

— Розумієте, Іване Карповичу, добре розумієте! І от я став думати не з позицій того, що ми вас прихопили і тримаємо, а з позицій того, що вам із гачка треба зістрибнути. Що б ви робили для цього? Перш