Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

молюсь.

— Ти релігійна?

— Ні.

— А чи не є ви з Голденом інопланетянськими таємними

агентами, що підірвали цілу планету? І все це в рамках якоїсь

поясанської змови, мета якої — привернути увагу ЗМІ до чогось

іншого?

Наомі від душі зареготала.

— Ой, та невже ми отакого натворили? Мені так жаль!

Похихотів трохи й Гевлок, почуваючись при цьому трішечки

провинним. Кенен, як не як, один з його людей, а Наомі —

диверсантка й ворогиня. Але ж хіба це не сміхота? І з ким би ще

міг він поговорити?

— Та це не так уже й погано. Теорії світової змови виникають

щоразу, коли людям починає здаватися, ніби всесвіт дуже

спрощений, просто простий. Безглуздя. Якщо все це — якась

ворожа змова, то принаймні має бути хтось такий, що наказує

стріляти.

— Поясани.

— Цим разом — так.

— Що, коли ці вдеруться сюди й викинуть мене в космос?

— Ні-ні, вони не такі, — запевнив її Гевлок. — Це хороші

хлопці.

— Хороші хлопці, які думають, ніби це я знищила планету.

— Ні: нібито твій інопланетянський двійник-бойфренд учинив

це, аби люди забули думати про тебе. Ти не турбуйся. Все буде

гаразд у тебе. Ніхто насправді не вірить, нібито ти у спілці з тією

протомолекулою. Вони просто перепуджені.

Наомі заспокоїлася. Торкаючи пýчками пальців ґрати, вона

тихо замугикала собі якусь пісеньку. Досі Гевлок не чув цієї

мелодії. Знову переглянув свою вхідну пошту. Ще з пів десятка

прохань прокоментувати становище. Повідомлення від одного

безпеківця, нібито поясани з залоги «Ізраеля» почали разом

обідати на камбузі й разом робити вправи у спортивній залі.

Авторові повідомлення це видалося підозрілим. Гевлокові це

видалося подобою ланцюгової реакції. Доведеться йому

подумати, що з цим робити. Чи й не робити з цим нічого.

Радіосигнал усе так само не доходив до планети. Давачі

інфрачервоних хвиль, що могли проникати крізь хмарну запону, показали: буря знищила Першу Висадку. Спрямував ці дані на

Землю. Можливо, там хтось щось придумає, як зарадити лихові.

Перші реакції земних учених, як свідчили випуски новин, зводилися до припущення, ніби кора планети розплавилась, зазнавши якогось перенавантаження. Допіру наслухавшись

«теорій» про Джеймса Голдена як про інопланетянина, що

уподібнився справжньому Д.Г., Гевлок наразі схильний був

скептично сприймати (чи не) все.

Коли ж, шістьма годинами пізніше, його ручний термінал

засвітився вимогою зв’язку, яка йшла від Мертрі, Гевлокові

немов гора з пліч звалилася. Він увімкнув зв’язок, і з

розпливчастої пухнастості на екрані виник живий, більш-менш

схожий на себе Мертрі. Зоровий образ скакав-плигав, сіпався-смикався, але якість звуку була нормальна, коли не зважати на

деяку тріскотню статики.

— Радий бачити тебе, Гевлоку! Як там у вас нагорі складаються

справи?

— Жодних нарікань, сер. Переважно ми чекали вістей від вас.

Це ж ви там, долі, в якусь пекельну бурю втрапили!

— Втрати в життях мінімальні, — похвалився Мертрі. — Кілька

скватерів не поквапилися зайти вчасно до прихистку. А ще води

повені повиганяли із нірок на поверхню якихось місцевих жуків: як торкнеш його, то й падаєш мертвий. Від цього загинув один

їхній. Наші люди живі-здорові. Табір накрився.

— Наш чи їхній?

— І наш, і їхній. Всяк, хто є тут, долі, муситиме розпочинати все

з нуля.

— Прикро мені це чути.

— А чому?

Гевлок закліпав очима. Нервово посміхнувся.

— Та ми ж там усе втратили!

— Ми втратили менше, ніж вони, — сказав Мертрі. — Із цього

співвідношення складається нам виграш. Нам треба напакувати

шатл усякими помічними припасами й спустити сюди, вниз.

Харчі. Чисту воду. Медикаменти. Теплу одежу. Але складаних

будиночків не треба. А як є, то ліпше дати оті дешевші, з

ламінату, що протримаються не довше тижня.

— А ви певні, що саме такі треба? Я загадаю, і наші зроблять

щось збірне для надзвичайних ситуацій…

— Ні. Нічого такого, як міцні будиночки, не спускати сюди. Те, що для постійного вжитку, дасте аж тоді, коли тільки наші люди

лишатимуться тут. Щоб тільки