Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 50

Я кинулася до Павла, чи, точніше, спробувала кинутися. Хтось із перевертнів відразу схопив мене, щойно я зробила крок. Він закрив мені рота та притиснув до своїх грудей.

Мої відчайдушні спроби вирватися не дали жодного результату. Я вже зібралася вдарити нахабу головою (бідна моя голова!), як ледь чутний шепіт біля самого вуха змусив мене зупинитися: “Заспокойся, дочко, зараз усе закінчиться. Не хвилюйся, з Рідом нічого поганого не станеться”.

З розширеними від шоку очима я дивилася на те, що відбувалося перед нами. Нарешті, Зейлі відпустив руку свого підлеглого, і той, похитуючись, підвівся з землі. Верховний звернувся до господині будинку та її сина:

– Закон ви знаєте, обирайте своє майбутнє.

Хлопчисько зневажливо примружив очі, дивлячись на Ріда, і чітко промовив:

– Вигнання.

Після цього він різко повернувся і, не озираючись, пішов до воріт.

– А ти? – запитав Верховний у тепер уже вдови Чейдера, що плакала.

– Підкорення, – прошепотіла вона і, наче сновида, повільно попрямувала до переможця. Опустилася перед ним на одне коліно і, схиливши голову, сказала:

– Нарідіс Креарідіс, з цієї хвилини я визнаю тебе своїм ватажком.

Я, напевно, ще довго була б у ступорі від того, що сталося, якби не досить відчутний ляпас по моїй шукачці пригод і глузливий голос свекра за спиною:

– Іди вже, поцілуй свого чоловіка, дружина нашого нового альфи.

– Піднімися, Данні, – спокійно промовив Павло, дивлячись зверху вниз на вдову Чейдера. – Я знаю, що ти завжди поводилася порядно, і сподіваюся, що так буде й надалі. Ти нічого не хочеш сказати?

Я нерішуче підійшла і зупинилася біля свого чоловіка. Він обійняв мене за плечі, не зводячи очей з господині будинку.

Жінка піднялася і глянула прямо в очі Ріду.

– Я дізналася, коли було вже пізно щось робити, – прошепотіла вона. – Раніше навіть не здогадувалася, що мій чоловік послав сина зустрітися з кимось із антрацитових і передати їх Верховному, що в нашій зграї з'явилася напівкровка, яка ще й омега. Десь із годину тому Тако повернувся додому, і вони з батьком замкнулися у спальні Чейдера.

Жінка замовкла і важко зітхнула. Павло глянув на Зейлі:

– Це мають почути всі.

Глава клану згідно кивнув і обвів поглядом подвір'я. Запалала різнокольорова веселка вже добре знайомої мені стіни захисного контуру, і у двір загиблого альфи почали входити перевертні, яких біля двору ватажка зібрався вже пристойний натовп.

– Продовжуй, Данні, – твердо сказав Рід, і жінка послухалася. Опустивши голову, щоб не дивитися на глядачів, що заповнили її двір, вона знову заговорила:

– Я підслухала їх. Тако сказав, що жінка вже в Адіреллі і зараз вони в містечку, де раніше жили люди. Туди заїхали по мага. Відразу після обряду, якого – вони не сказали, вирушать до будинку Верховного Антрацитових. Отже, тепер залишилося лише трохи почекати, поки Зейлі збере патрульних і відправить їх на пошуки викраденої напівкровки. Син сказав, що антрацитові впевнені, що наш Верховний особисто приєднається до патрульних, коли дізнаються, що пропажа уже у маєтку Адіреллі. Чейдер дуже сподівався, що Зейлі додому вже не повернеться і збирався боротися за місце голови клану. Ватажком нашої зграї планував зробити нашого сина. Все.

Жінка сіла прямо на землю, закрила обличчя долонями і пробурмотіла:

– Я не могла зрадити свою пару, тим більше змінити вже нічого не можна було, – опустила руки на коліна і, піднявши заплакані очі на нового альфу, попросила: – Можна, я звільню будинок завтра?

– Можна, Данні. Звісно, можна.

Павло міцніше притис мене до себе і перевів погляд на Зейлі, який весь цей час мовчав, схоже, даючи новому ватажкові самому розібратися зі справами своєї зграї.

– До мене, Рід, – коротко наказав Верховний, – у мене до тебе ще є розмова.

Мій чоловік кинув погляд на серйозних перевертнів, що стояли щільним кільцем, і сказав, я не зрозуміла, кому:

– Побачимось завтра.

Потім потягнув мене за собою, намагаючись наздогнати голову клану. Той вже зі своїми патрульними входив до будівлі, де знаходився портал.

Наостанок я озирнулася. Хазяйка будинку (поки що хазяйка) повільно підійшла до тіла свого чоловіка і обернулася звіром. Біла вовчиця підняла морду до неба, і протяжне жалібне виття прорізало тишу ночі, летячи до рожевого місяця і зірок, сповіщаючи всім, що сьогодні ще один перевертень покинув цей світ.

Чи був цей вовк гарний чи ні, для жіночої душі, яка страждала, бо втратила свою пару, зараз не мало жодного значення.

До її ридання приєднався ще один вовчий голос, потім ще один. І ось вже сумно-щемляча жалобна пісня, друга за цю ніч, заполонила все довкола. Вовки з зграї Пологих Пагорбів прощалися зі своїм ватажком. Комусь він був другом, комусь – братом, і тужливе виття – це єдине, чим перевертні могли висловити свій смуток.

Павло рішуче підхопив мене на руки, бо я застигла на місці, і поспішив у помешкання з порталом. Так само, зі мною на руках, він ступив у пелену, що переливалася всіма кольорами веселки.

Ми одразу чомусь перемістилися до вже знайомої "конференц-зали". Поки патрульні, що прибули разом з нами, жваво розмовляючи, залишали приміщення, я трохи відволіклася і не одразу помітила загрозливий погляд Верховного альфи.

Ой, матусю! Схоже, це через мене Зейлі наказав Пашці прийти сюди. Зрозуміло, що моїй безтурботності не світить ні грамота, ні похвальний лист. Але ж не так одразу!

– Давай, Нарідіс, висловлюй своє невдоволення.

Я здивовано глянула на чоловіка. На його нерухомому обличчі не було жодного проблиску емоцій. І я, після всіх сьогоднішніх переживань, навіть цього не помітила!

Патрульні, розуміючи, що насувається гроза, миттєво покинули залу.

– Зейлі, – почав Павло, – ти знаєш, що я ніколи не прагнув стати ватажком, і служба у тебе мені подобається. Я сподівався, що хоча б років з десять працюватиму патрульним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍