Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Кромі тієї основної борби межи противниками, унутрі кожного з них ведеться паралельно своя окрема борба класова, економічна, політично-партійна, релігійна і т. ін.

В борбі проти поневолених націй руське правительство і руські ліберально-опозиційні партії взаїмно доповнюються і помагають собі, уживаючи різних средств до одної і тої самої цілі.

В тую пору, як руське правительство для здавлення поневолених націй, приміром, української, послугується заборонами та репресаліями, в тую саму пору руські опозиційні партії розширюють доктрини, що або оправдують усі

репресалії, або справлюють слабо розвиту національно-політичну свідомість українців (і других націй тоже, но української спеціально) на дорогу погибелі української нації, а вельми хосенної для руської. До перших належать тії, що перечать фактові національної борби і попрікають його, що не признають права народів до окремішнього національного єствування, або тії, що виходять з фальшивої думки про можливість, а навіть конечність одинокої, всезагальної органічної мови для цілого світу. Тим лише виказують своє нерозуміння закону розвитку органічних мов та тоже і незнакомство з поняттям «органічна мова».

Подібно як тії, що, скрививши теорію Маркса, пролетаризацію мас уважають необходимою умовою для соціального раю на землі, подібно руські космополіти кажуть, що небесна благодать зійде на землю лише тоді, як не стане національностей або по крайній мірі українці обрусіють! По думці тих панів, не лише національні змагання, але навіть сам факт єствування націй — се запора і перепона для поступу!

Відси конечний висновок, що давлення націй, поневолених руським правительством, щоби звести їх до одного знаменника, — се прислуга поступові, се висококультурна діяльність!

Таким способом висказується цинічну гадку, що український народ повинен в ім’я поступу виріктися своєї мови і прийняти мову своїх поневоль-ників.

До других лжеучителів причисляються тії, що напрасно взивають поневолені нації до борби проти «общего врага», т. є. правительства, забуваючи, що головний ворог, котрого ярмо український народ хоче скинути, — се вони самі з цілою своєю нацією та правительством.

Тії пани своєю теорією про «общего врага» приманюють найбільше енергічні, но молоді і блукаючі сили із поневолених націй, особливо з української, скріпляючи тими силами свої кадри для домашньої внутрішньої борби проти свого правительства, і вибирають таким способом у поневолених націй їх борців за питомі інтереси, ослаблюють їх бойову пригожість і деморалізують цілу націю думкою, будьто її інтереси і солідарні, і тотожні з інтересами руської нації. Доказано, що тота хитра теорія ні одній нації не принесла стільки шкоди, що українській. Почавши від 60-тих років, а особливо 70-тих аж до кінця 90-тих, майже всі лучші, визначні та благородні сили українського суспільства пішли на борбу з руським правительством — не в ім’я інтересів свого народу, але в характері членів руської нації, покинувши свою рідну на самоволю царських орлів, що оконечно вкинули її у тьму невіжи та ничтож-ності.

Щоби не ходити далеко для приміру, вкажемо на таких діячів революції, як Кибальчич і Желябов, що положили свої голови за чужу справу, або Лизогуб, що віддав своє міліонне майно на революційну пропаганду в Саратовській (!) губернії. Не багато знає, що вони з походження українці і могли би свої сили і средства жертвувати в хосен рідного народу.

А між тим, чи може щось бути противніше, як інтереси українців а великоросів? Чи може щось бути більше противне, як інтереси хазяїна а робітника, пана а раба, поневольника а поневольного? Чей уся історія взаємин українців а великоросів, почавши від часів Переяславської конституції — се історія гноблення української нації нацією руською. Чей же від 1654 року аж до наших днів живе правило : чим лучше для великоросів — тим гірше для українців ! І теє страшне правило не стратить своєї сили, доки українська нація хоч би на півсантиметра буде зависіти від руської. Воно утратить свій фатальний змисл лише тоді, коли українська нація буде і українською державою. А до тої пори кожна школа, основана средствами українців задля образования великоросів, єсть удар, нанесений українцям, кожна фабрика, заведена для Вели-коросії, єсть рана для України, кожна газета, видавана на руській мові, єсть крок до смерті української нації. Пусте говорити тут про пересаду ! Усі визначніші великороси були завсігди самими ярими ворогами українців, чи візьмемо представників власті: Петра І, Катерину ІІ, що знищили політичну автономію України, або Олександра ІІ, що видав варварський закон з 17 мая 1876[351], що на смерть засудив українців; чи візьмемо представників думки: Бєлінського та Михайловського, Льва Толстого та Щедріна, або Тургенєва, що перечать право українців до самостійного національно-культурного єству-вання; чи вкінці візьмемо представників науки: Пипіна та Флоринського, Соловйова та Ламанського або Струве Н. — усі вони гуртом аж до видавця «Нового времени» Суворіна — свідомі та глибокі вороги українців; усі вони разом виховували пересічного руського ліберала, який на саму згадку, що на київськім, одеськім та харківськім університеті українська мова повинна бути викладовою, попадає в непритомність і біжить під охорону багнетів свого правительства, горлаючи про зраду та мазепинців. Отже, сей пересічний ліберал по правді — представник того самого деспотизму, що проти нього боротися «соединенными силами» він так масненько накликує!

Впрочім, сполучення сил можливе лише до моменту побіди або злагоди з руським деспотичним правительством; но ні побіда, ні злагода не принесуть ніякого хісна[352] українцеві, рабу — українцеві, що його накликують боротися, але не хіснуватися вигодами побіди, бо ні один великорос не допускає — як ми говорили — навіть думки про поділ Росії, ні один великорос, до якої б він фракції собі не належав!

Між тим сучасний українець думає інакше: він змагає до самостійної і независимої української держави і не бажає мати що-небудь спільного з Росією! Українці уважають єдино справедливою і правильною формою національно-політичної жизні — національну державу! Відси ясно, що цілі та інтереси великоросів а українців різні, ба навіть противні.

Таким робом, коли і великороси, і українці борються тепер проти руського деспотизму, то борються цілком різними дорогами і для досягнення цілком ріжзих цілей.

Великороси бажають лише політичної свободи, з задержанням руської держави, українці борються за державну, політичну, економічну та національну свободу.

Якби в Росії тепер було не деспотичне, але, пр[и]м[іром,] республіканське правительство — то і тоді українці мусять боротися за свою державну самостійність та економічну независимість!

Ось така правдива взаємна позиція великоросів та українців, і відси береться тая ворожнеча, часто несвідома, що її помічаємо у великоросів згля-дом українських партій і напротив. Її не треба скривати