Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

мав що приховувати. Ніл та Ісікава — обидва зовсім не здивувалися новині про завтрашнє знищення пхеньянського режиму, неначебто й самі знали, що він приречений. Але як те можливо? Сам Пак зважився на це лише кілька годин тому.

Отже, ЦРУ та японська влада знали таке, про що не здогадувався Кай. Для керівника розвідки це неприпустимо. Що ж воно може бути?

Раптом йому сяйнула думка — настільки несподівана, що її складно було навіть сформулювати.

Слово взяв генерал Хван, проте Кай його не слухав. Підвівся, відійшов від столу — виявивши цим таку неповагу до промовця, що всі присутні здивовано зсунули брови, — і зійшов із платформи. Набрав Чіна.

— Прогляньте останні супутникові знімки Північної Кореї, — тихо сказав він, ідучи від платформи. — Вони повинні бути чіткі: небо було безхмарне ще кілька годин тому під час мого візиту туди. Мене цікавить територія на південь від Пхеньяна до Сеула, зокрема дорога між містами, яку вони називають Трасою возз’єднання. Коли знайдете знімок гарної якості, виведіть його на екран оперативного штабу, обов’язково так, щоби північ була зверху.

— Виконую.

Кай повернувся за стіл на підвищенні. Хван досі говорив. Кай не зводив очей з екранів. За кілька хвилин на одному з них з’явилося фото, зроблене вночі. Чорноту порушувало два скупчення світла: на півдні та півночі — дві корейські столиці. Між ними пролягала темрява.

Здебільшого.

Придивившись уважніше, Кай помітив чотири вузенькі смужки світла, занадто довгі, щоби бути природним явищем. Це світилися фари колон техніки. За його оцінкою, кожна простягалася на сорок-п’ятдесят кілометрів. Себто там були сотні машин.

Тисячі.

Ось і пояснення, чому Ніл та Ісікава не здивувалися. Вони не довідалися про намір Пака напасти на Пхеньян, а знали, що знищити режим сьогодні ж зібралася інша сила.

Решта присутніх за столом повернула голови в бік екрана, втрачаючи інтерес до слів Хвана. Навіть президент глянув.

Зрештою генерал замовк.

Чень запитав:

— На що ми зараз дивимося?

— На Північну Корею, — відповів Кай. — Оті смуги світла — це колони техніки. Усього їх чотири. Вони рухаються на Пхеньян.

Міністр оборони Кон Джао сказав:

— З фото можна зробити висновок, що там чотири дивізіони, кожен рухається двома колонами, разом приблизно двадцять п’ять тисяч особового складу й декілька тисяч машин. Демілітаризована зона між Північчю та Півднем — мінне поле завширшки два-три кілометри, яке вони вже подолали, певно, проклавши широкі канали. Тобто йдеться про давно сплановану операцію. Водночас припускаю, що зараз на передмостових укріпленнях і вузьких ділянках траси для розчищення шляху головним силам висаджується десант. Імовірно — ще й на узбережжі. Можемо спробувати підтвердити це.

Чень сказав:

— Ви не поточнили, чиє військо.

— Думаю, південнокорейське.

— Отже, це вторгнення, — промовив Чень.

— Так, товаришу президенте, — відказав Кон, — це вторгнення.

* * *

Лише після першої ночі Кай нарешті ліг у ліжко біля Тін. Перевернувшись набік, вона обійняла його й пристрасно поцілувала, а тоді знову заснула.

Він заплющив очі й пригадав події останніх годин. В оперативному штабі точилася запекла дискусія щодо того, як необхідно відповісти на південнокорейське вторгнення. Нараз Каєві переговори з Паком втратили будь-яке значення. Тепер про припинення вогню не могло бути й мови.

Оборонний договір з Північною Кореєю залишав відкритими декілька варіантів. Каїв батько Чан Дзяньдзюнь та генерал Хван запропонували ввести китайські сили для захисту Північної Кореї від Півдня. Тверезіші голови зауважили, що тільки-но там з’явиться армія Ченя, американці не забаряться зі своєю, і два війська зустрінуться на полі бою. На радість Каєві, цю небезпеку розуміла більшість присутніх за столом і не бажала платити таку високу ціну.

Пак смертельно ослабив Верховного керівника. Його власна повстанська армія була сильна й готова до бою. З дозволу присутніх Хван особисто зателефонував Пакові, розповів усе, що знав про вторгнення, й заохотив бомбардувати південнокорейські колони. Радари показали, як Пак негайно зробив це, не припиняючи наступу на Пхеньян.

Повстанці свої ракети досі берегли, тож мали їх удосталь, і це допомогло зупинити колони.

Чудовий перший крок.

Китай посилати власне військо не збирався, зате обіцяв, що на світанку почне надавати заколотникам усе необхідне: ракети, дрони, вертольоти, винищувачі, артилерію, автомати й необмежену амуніцію. Повстанці вже контролювали половину країни, а решту захоплять за наступні години. Та вирішальною подією стане битва за Пхеньян.

Такий розвиток подій здавався ліпшим із найгірших. Якщо японці поведуться розумно, війну вдасться втримати на Корейському півострові.

Президент Чень пішов поспати, як і більшість присутніх, залишивши тільки тих, хто мав терміново спланувати логістику постачання величезної кількості озброєння через кордон.

Засинаючи, Кай подумав, що Китай міг би вчинити й набагато гірше.

Коли прокинувся, насамперед подзвонив у Ґвоаньбу й поговорив з очільником нічної зміни Фань їму. Той повідомив утішні новини: повстанці затримали Верховного керівника, а генерал Пак облаштував штаб у символічній резиденції на півночі Пхеньяна. Втім, південнокорейська армія виявилася міцним горішком і відновила наступ на столицю.

У ранкових новинах на китайському телебаченні оголосили: Верховний керівник був змушений подати у відставку через проблеми зі здоров’ям, а генерал Пак обійняв його посаду; президент надіслав листа новому керманичу, в якому висловив підтримку й запевнив у відданості Китаю договору про оборону між двома державами; вторгнення південнокорейських сил наштовхнулося на рішучий опір хороброї Народної армії Кореї.

Усе, як і очікував Кай, проте другий сюжет занепокоїв його. Там показували розлючених японських націоналістів, які рано-вранці зібрали мітинг у Токіо, реагуючи на бомбардування. Журналісти відзначили, що серед японців уже почали ширитися антикорейські настрої, які вправно роздмухували пропагандисти-расисти, тоді як противага їм була досить слабка, та й то хіба з боку японської молоді — поцінову-вачів корейського кіно та попмузики. Перед однією з кіотських шкіл побили вчителя — етнічного корейця. В інтерв’ю лідер праворадикаль-ного руху нестямно хрипів, закликаючи до війни з Північною Кореєю.

Прем’єр Ісікава скликав засідання Кабміну на дев’яту. Протестуваль-ники тиснутимуть на уряд закликами до рішучих дій, однак президентка Ґрін робитиме все задля стримування Японії. Кай сподівався на поміркованість Ісікави.

У машині дорогою у Ґвоаньбу ознайомився зі звітами військової розвідки щодо розвитку бою за Пхеньян. Схоже, південнокорейські загарбники просувалися швидко й уже навіть перейшли до облоги столиці. Більше він сподівався дізнатися від генерала Хама.

Діставшись роботи, увімкнув телевізор і відразу ж побачив японського прем’єра, що розпочинав пресконференцію після засідання кабінету міністрів.

— Пхеньянський режим почав війну проти Японії, і я не маю іншого вибору, крім