Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

ВПС не мав вайфаю для пасажирів, тому Кай не міг користуватися телефоном у польоті. Але він цьому навіть радів, комфортно вмостившись у кріслі. Сьогодні він зробив усе, що міг, досягнув сподіваного і неабияк натомився. Не міг дочекатися ночі в ліжку з Тін.

Заплющив очі.

Розділ тридцять дев’ятий

Коли літак зайшов на посадку в Пекіні, Кая розбудив телефон. Протерши очі, він відповів. Дзвонив Чін Чінхва, який сказав:

— Північна Корея бомбардувала Японію!

Якусь мить Кай зовсім нічого не міг втямити й навіть подумав, що це йому сниться. Спитав:

— Хто? Повстанці?

— Ні, Верховний керівник.

— Японію? Навіщо йому нападати на Японію?

— Ударив по трьох американських базах.

Раптом Кай усе збагнув. Це помста. Ракети й бомбардувальники, якими атакували Північну Корею сьогодні, злетіли з американських баз у Японії.

Колеса літака торкнулися злітної смуги, і Кай промовив:

— Отже, у Верховного керівника таки залишилися балістичні ракети.

— Найімовірніше, він використав останні шість. Три перехопили, а ще три прорвалося. У Японії розміщено три бази американських ВПС, і влучання були по кожній: Кадена на Окінаві, Місава на головному острові, та найгірше — Йоката, яка, по суті, в Токіо, що означає багато загиблих японців.

— Це катастрофа.

— Президент Чень проводить нараду в оперативному штабі. Там уже чекають на вас.

— Добре. Тримайте мене в курсі.

— Обов’язково.

Кай спустився з літака і пройшов до машини. Від’їжджаючи, Монах запитав:

— Додому?

— Ні, — відповів Кай. — Відвезіть мене у Джоннаньхай.

Година пік минула, і транспорт вільно їхав містом. Був пізній вечір, але, як пам’ятав Кай, Пекін освітлювало триста тисяч ліхтарів.

Японія — потужний ворог, та найгірше, міркував він, у країни є довгостроковий військовий договір зі США, за яким Штати повинні втрутитися в разі атаки на неї. Тож питання полягало не в тому, як відповість на бомбардування Японія, а що вдіють американці.

І як це вплине на угоду, яку Кай допіру уклав на Йонджодоні.

Набрав Ніла Девідсона.

— Говорить Ніл.

— Це Кай.

— Каю, ми в гівні по вуха.

— Вам треба знати дещо, — мовив Кай обережно. — До цього часу завтра режимові Верховного керівника настане кінець.

— Що... Що дає вам підстави говорити так?

— Ми встановлюємо новий режим у Північній Кореї, — подав він план як уже реальне досягнення. — Тільки прошу, не питайте про подробиці.

— Дякую, що повідомили.

— Припускаю, президентка Ґрін обговорюватиме з прем’єр-міністром Ісікавою відповідь Вашингтону й Токіо на бомбардування американських баз у Японії.

— Так.

— Перекажіть їм, що за повалення режиму, який запустив ракети, береться Китай.

Кай навіть не сподівався на згоду. Як і передбачав, Ніл відповів непрямо.

— Добре знати це, — промовив техасець.

— Дайте нам добу. Це єдине, про що я прошу.

Ніл відповів так само обережно й нейтрально:

— Я перекажу ваші слова.

Більше Кай не міг нічого зробити.

— Дякую, — сказав він і від’єднався.

Розмова залишила по собі дещо неприємне відчуття. Річ була не в Ніловій обережності, чого й варто було б очікувати, а в чомусь іншому. Одначе Кай ніяк не міг зрозуміти, в чому саме.

Зателефонував додому. Тін відповіла стурбованим голосом.

— Зазвичай ти попереджаєш заздалегідь, що будеш пізно.

— Вибач, — сказав Кай. — Я був там, де немає зв’язку. Усе добре?

— Якщо не рахувати вечері, то так.

Кай зітхнув.

— Приємно чути твій голос. І усвідомлювати: про мене хтось турбується. Так я відчуваю, що мене кохають.

— Тебе кохають, сам знаєш.

— Просто хотів, щоб мені про це нагадали.

— Тепер я плачу. Коли приїдеш?

— Не знаю. Ти чула новини?

— Які? Я вчила роль.

— Увімкни телевізор.

— Хвилинку. — Перегодом вона сказала: — Що? Північна Корея бомбардувала Японію?

— Ось тепер ти розумієш, чому я затримуюся допізна.

— Звісно-звісно. Але як скінчиш рятувати Китай, знай, що я чекатиму в теплому ліжечку.

— Найкраща винагорода.

Вони попрощалися.

Доїхавши до Джоннаньхаю, автівка Кая пройшла перевірку й зупинилася біля палацу. Дорогою до входу він щільніше загорнувся в пальто. Сьогодні в Пекіні було холодніше, ніж у Йонджодоні.

Минувши пост охорони, Кай спустився сходами в Оперативний штаб у підвалі. Навколо подіуму так само стояли столи з комп’ютерами, тільки цього разу людей було більше, як під час справжньої війни. Панувала тиша, яку порушувало лише тихеньке жебоніння, схоже на вуличний рух. Навряд чи сюди долинали звуки з вулиці, тому Кай припустив, що це працює вентиляційна система. Тут стояв запах дезінфікаторів, як у лікарні. Кай здогадався: повітря ретельно очищують, оскільки приміщення призначалося для роботи навіть у разі отруєння, зараження чи радіоактивного забруднення міста.

Зберігаючи тишу, всі дослухалися до обох сторін телефонної розмови. Перший із голосів належав президентові Ченеві. Другий звучав мовою, котру Кай визначив як японську. Третій був перекладача, який сказав:

— Я радий нагоді поговорити з президентом Китайської Народної Республіки.

Навіть у перекладі слова звучали геть нещиро.

Чень промовив:

— Пане прем’єр-міністре, запевняю вас, що ракетний удар, завданий Пхеньяном, не схвалював і не погоджував уряд Китаю.

Вочевидь президент Чень розмовляв з Ейко Ісікавою, прем’єр-міністром Японії. Як і Кай, Чень сподівався запобігти різкій реакції Токіо на ракетну атаку. Китай досі намагався уникнути війни. І це було добре.

Поки слова Ченя перекладали японською, Кай тихенько підійшов до платформи, вклонився президентові й сів за стіл.

З Токіо відповіли:

— Це мене зовсім не заспокоює.

Чень одразу ж перейшов до головного:

— Якщо ви погодитеся зачекати кілька годин, то побачите, що ця неприпустима атака не потребує вашої відплати.

— Що дає вам підстави говорити так?

Щось у тому запитанні насторожило Кая, але він не став зациклюватися на ньому й уважно слухав.

Чень відповів:

— Упродовж наступної доби режиму Верховного керівника настане кінець.

— І хто ж посяде його місце?

— Даруйте, але я не можу розкривати подробиць. Можу тільки запевнити, що людей, відповідальних за те, що сталося сьогодні в Японії, усунуть від влади й покарають.

— Розумію.

Решта розмови тривала в тому самому дусі аж до завершення — Чень намагався запевнити Ісікаву, а той не надто йому вірив.

Кай знову прокрутив у голові запитання: «Що дає вам підстави говорити так?» Ніл висловився точнісінько так само. Це був спосіб уникнути прямої відповіді: вочевидь мовець дуже пильнував, бо