Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Тепер він говорив зовсім іншим голосом, цілком відмінним від того, що був досі; у Лауреата від того аж волосся дибки стало, і він від подиву так знесилив, що йому й мову одібрало.

— У це було непросто повірити, — додав новий голос. — Ось чому я сказав, що відведу вас до свинарки.

— Я не вірю своїм вухам! — поет аж рота роззявив.

— Та й я не міг повірити своїм, коли Мітчелл розповів мені про свого гостя. Може, нам варто більше довіряти своїм очам?

Він зовсім прибрав накидку з ліхтаря: у яскравому жовтавому світлі, яке привернуло мляву увагу свиней, Ебенезер побачив не бородатого, чорнявого «Пітера Сеєра» — Берлінґейма з Плімута (хоч і цього було б цілком достатньо, щоб не повірити своїм очам!), а гарно вдягненого, чисто поголеного вихователя в перуці з парафії Сент-Джайлза та з Лондона.

Лауреат ні на крок не наближається до своєї кінцевої мети, але й назад не відступає

— Та хіба ж це вперше, як я пошився в дурні, чи, може, вдруге, втретє? — вигукнув поет. — І чи означає це, що Берлінґейм стоїть переді мною зараз, чи я залишив справжнього Берлінґейма у Плімуті? Чи ви обоє ошуканці?

— Підсоння світу сприяє ошуканству, — усміхнувшись, визнав Берлінґейм.

— Ти так сильно змінився, відколи я тебе востаннє бачив, а тепер, обернувшись назад, ти став таким, як був.

— Це лише підтверджує те, що я тобі вже колись казав, Ебене: твій справжній і незмінний Берлінґейм живе лише у твоїй уяві, так само як і порядок у світі, що здається сталим і очевидним. Насправді ти бачиш Гераклітів потік: чи то ми самі пересуваємося, змінюємось і розпадаємося; чи те відбувається з тобою, чиї зіниці в оці міняють колір, поле зору і здатність зосередитися на предметі; або і перше, і друге разом. Вислід однаковий, і хоч — приймай це, а хоч — ні.

Ебенезер похитав головою.

— Насправді ти чоловік, якого я знав у Лондоні. Однак я не можу повірити, що Пітер Сеєр був якимось самозванцем!

Берлінґейм знизав плечима, досі тримаючи в руках ліхтар.

— Ну, тоді скажи, що відтоді він поголився та підстриг волосся, як я тлумачу те, що відбулося, і більш не розмовляє голосом, подібним до цього. — Ці останні слова він мовив голосом, який Ебенезер пам'ятав з Плімута. — Якщо живеш на світі, мій друже, то мусиш танцювати під ту мелодію, яку тобі заграють, або ж мусиш заграти своєї та спробувати примусити весь світ гопцювати під неї.

— Ось чому я й боюся зробити крок, щоб стати до танцю, — засміявся Ебенезер, — хоча цієї ночі я був дуже близький до цього.

Генрі поклав руку поету на плече.

— Я знаю, що сталося, друже, — ця хвойда видурила в тебе гроші, але це ненадовго. Я заберу в неї ті твої два фунти згодом.

— Та це неважливо, — сумно всміхнувся поет. — Я дав їй персня, який нічого не вартий, і хай благословенна буде та хвилина, коли вона зруйнувала мій блудливий задум. — Згадка про це навернула його думки на недавню промову, яку його друг виголосив у темноті, він зашарівся і знову розсміявся. — Таж то, певно, задля жарту ти вдавав, що палаєш пристрастю до свині, ну, і решту також!

— Анітрохи, — відповів Генрі. — Тобто я хочу сказати, що не кохаю її якоюсь особливою любов'ю, але вона і справді доволі сласна тушка, попри свій вік, і багато разів…

— Та годі, ти знову збиткуєшся з мене!

— Думай, що хочеш, — сказав Берлінґейм. — Але правда полягає в тому, Ебене, що я цілком поділяю твої погляди на невинність.

Ебенезера так здивувало й потішило це зізнання, що він обіруч вхопив свого друга і міцно притис до себе; але Берлінґеймовий рух у відповідь був такий виразний, що поет стривожено скрикнув і, приголомшений і ображений, одразу ж відступив.

— Я лиш хотів сказати, — люб'язно вів далі Берлінґейм, — що я також колись міцно тримався свого дівоцтва з тієї самої причини, про яку ти говориш у своєму вірші. Але тільки-но я втратив його, як припоручив себе цілому світу; і саме щойно согрішивши, я заприсягся, що поклонятимуся тому Змію, що спокусив мене, і перш ніж помру, взнаю смак усіх плодів у саду! А то ж яким грибом, як ти гадаєш, я спромігся зажити ласки у такого святого, як Генрі Мор? Й у блискучого Ньютона, якого я мало до сказу не довів, так він кохав мене! Як я отримав свою посаду в Балтимора й обкрутив круг пальця доброго Френсіса Ніколсона?

— Дідько, чи не хочеш ти сказати, що всі вони…

— Ні, — сказав Генрі, випереджаючи заперечення. — Тобто навряд чи вони так думають самі. Але мені ще й двадцяти не виповнилося, коли я знав про пристрасті, що правлять світом, більше, ніж Ньютон знав про те, як той світ рухається в просторі. Жоден experimenta не залишився мною не спізнаним; я міг би написати власні «Principia» плоті! Коли Ньютон приводив у рух свої гирьки та дроти, чи знали вони, які сили рухають ними, коли він робив свій вибір? Отож ні Ньютон, ні оця Порція, не кажучи вже про інших, не знали, за які нерви та любовні пружинки я смикаю, щоб мати ту зворотню дію, яка мені потрібна.

Ці одкровення так вразили Лауреата, що перш ніж він сподобився їх засвоїти, Генрі змінив предмет розмови, звернувшись до того, що, здавалося, було більш доречним: те, як їм нарізно вдалося здійснити подорож із Плімута і яким було їхнє теперішнє становище. Йому вдалося, як він сказав, доволі успішно обманути капітанів Слая і Скеррі, змусивши їх повірити в те, що він Джон Куд, і в цій ролі він у їхньому товаристві дістався Меріленду, переконавшись упродовж плавання в тому, що Куд стоїть на чолі двох значних за своїм розмахом видів пачкарських оборудок: наприклад, під проводом повстанців чимало капітанів, не сплачуючи мита, везли тютюн з Меріленду до Нью-Йорка, звідкіля вже голландські спільники спродували його нелегально в Кюрасао, Суринам, Ньюфаундленд; або вони експортували його до Барбадосу, де його