Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

ні, не смійтеся, сер, це й справді так, як я вам згодом з'ясую, — отож я й кажу, що якби не прийняв рішення залишатися незайманим, а мав коханку, як і більшість чоловіків, я б відчував таку саму потребу, про яку ви оце кажете, пізнати її у всякий спосіб, хіба що тільки крім «вина, що ллється з її тіла» і тому подібних трунків, які можуть і надалі залишатися в її винокурні, хоч я й не вередливий! У тому немає нічого протиприродного, це давнє бажання коханця, про яке говорив ще Платон — бути єдиним цілим зі своєю коханою; і нема чому особливо дивуватися, подибуючи це у поетів, позаяк любов і жінка дуже часто є предметами їхніх віршів. Але не так просто перекинути місток від Лаури Петрарки чи навіть від дівки Барнза, яку мучить спрага, до вашої жирної свинюки Порції!

— Навпаки, сер, тут ніяких містків взагалі не треба перекидати, — відказав Тім. — Ви і так довели мою правоту. У вашого Сократа була Ксантиппа, яка зігрівала йому ложе, але він також розважався і з грецькими хлопчаками, хіба ж ні? Ви кажете, що жінка часто є предметом поезії, але ж насправді поет оспівує весь великий світ, усе творіння Боже є його коханкою і до нього він відчуває однакову любов і безмежну цікавість. Він любить жіноче тіло — Бог відає, ще й як! — цю маленьку порожнинку, цей простір між її стегнами він любить, котрі сходяться, щоб солодко потертися внизу; і дві маленькі ямочки на її попереку, які добре знайомі з його поцілунками.

— Усе це відомо, — мовив Ебенезер, у якому знов заграла кров, — жіночі тілеса прекрасні, коли милуєшся ними!

— Але хіба ж вони настільки засліплюють вас, сер, що ви не бачите чоловічої краси? Авжеж ні, якщо ви маєте очі Платона чи Шекспіра. Яким же привабливим є чоловік із гарною статурою! Оте ладне огруддя, кремезні литки й стегна; його виразні руки, на яких малюнком проступають жили й сухожилля, які набагато приємніші для ока, ніж руки жінок; волосся на його грудях, яке навіть найдосконаліші скульптори не можуть відтворити; і найшляхетніший предмет чоловічого єства, коли він спочиває! Яка відмінність від солодкої відсутності всього зайвого в жінок! Найголовніший недолік грецьких скульптур, як на мене, полягає в тому, що їхні мармурові чоловіки мають хлопчачі причандалля: це содомітське мистецтво, і я відчуваю до цього велику відразу. Як було б чудово, якби вони різьбили життєву правду, якій старожитні люди звикли поклонятися — справжнісінькі берло і дві держави влади!

— Я також інколи захоплювався чоловіками, — знехотя мовив Ебенезер, — але моя плоть аж здригається від самої думки про любовне поєднання! — Слова невидимого співбесідника насправді нагадали, яких принижень йому довелося зазнати три місяці тому в кубрику на «Посейдоні».

— Тим більше шкода, — сказав Тім зневажливо, — бо є багато того, що варто було б сказати у віршах про чоловіків. Їй-бо, інколи мені хочеться, щоб у мене був справжній дар слова, сер, або ж якийсь поет мав душу, як у мене: які строфи вийшли б тоді з-під мого пера про тіла жінок і чоловіків! І про решту створінь також! — Ебенезер чув, як той плескає по спині Порцію. — Прекрасні гончаки, що аж тремтять з надміру життєвих сил, пещені кобили, золотисті корови — як можуть чоловіки й жінки обмежуватися тим, що лише злегка поплескують цих красивих звірів? Особисто я люблю їх усіма фібрами душі; моє серце палає пристрастю до їхніх тіл!

— Збоченство, містере Мітчелл! — дорікнув йому Лауреат. — Ви тепер покинули товариство не тільки Платона і Шекспіра, а й розійшлися також з усіма іншими джентльменами!

— Але не з людством, — виголосив Тімоті. — Європа, Леда, Пасіфая — мої посестри; мої нащадки — Мінотавр, Горгона, Кентаври, єгипетські боги зі звіриними головами й ціла родина осіб королівської крові з казочок, яких треба любити в образі жаб, гусей і ведмедів. Я люблю весь світ, пане, і люблю з ним кохатися! Я засівав своїм насінням чоловіків і жінок, кидав його у тузінь різних звірів, у вкриті мохом старі пеньки дерев, у медоносну утробу квітів; я розважався з чорними грудьми землі й міцно затискав її у своїх обіймах; я женихався з морськими хвилями, запліднював усі чотири вітри і кидався своєю пристрастю у небо до зірок!

Голос, який зробив це зізнання, був такий запальний і повний почуття, що Ебенезер аж відсунувся, якомога делікатніше, на декілька дюймів від автора, бо вже почав побоюватися, що той божевільний.

— Це дуже… цікавий погляд, — сказав він.

— Я був певен, що він справить вам приємність, — мовив Тімоті. — Єдино так поет і може дивитися на світ.

— Але ж, гм, я не сказав, що поділяю ваші вільнодумні вподобання!

— Та годі вам, сер! — розсміявся Тімоті. — Ви ж не сновидою прийшли сюди, гукаючи «С'юзі»!

Ебенезер щось пробурмотів, не дуже-то й заперечуючи; з одного боку, йому не хотілося, аби Тімоті повірив, що Лауреат Меріленду поділяє його порочні погляди на домашню худобу, але з другого боку, він був неготовий відкрити справжню причину своєї присутності в хліву.

— Ну, ви надто джентльмен, щоб тепер чіплятися до неї, — вів далі Тім. Ебенезер почув, як той посунувся ближче, і відступив ще на крок.

— Ви все то неправильно зрозуміли! — скрикнув він, пашіючи від сорому. — Я можу все з'ясувати!

— Навіщо? Гадаєте, я стану ганьбити ваше ім’я тепер, коли ви змилувалися над моєю Порцією? С'юзен Воррен мені все розповіла, і я попросив, аби вона вас зачекала. Я зараз же відведу вас до неї, і ви зможете розважатися собі цілісіньку ніч.

Він злапав Ебенезера, перш ніж той встиг утекти, і міцно вхопив його за руку.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — боязко сказав Лауреат, — але в мене немає жодного бажання йти. Я й справді дівак, присяй-бо, попри всі ті мої недобрі наміри щодо С'юзен Воррен; мене раптом охопила якась шалена пристрасть, і мені тепер соромно, що я їй піддався. — І знову з гіркотою він пригадав, як з ним повелися на «Посейдоні». — Дякувати Богу, що ви затримали мене, поки холодний розмисел не остудив мого запалу, бо інакше б я вчинив кривду — їй і собі!

— Отже, ви й справді ще й досі дівак? — м'яко запитав Тім, дедалі