Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

в змозі в це повірити.

— Так, кохаю, — відповів Тім Мітчелл, — і кохаю її з першого дня, відколи побачив. Насправді її звати Порція, містере Кук; це батько зве її С'юзі, так колись звали одну його коханку-шльондру. Він вважає її своєю власністю, сер, і поводиться з нею, буцім вона якась скотина! Якщо він дізнається про нашу любов, його гнів не матиме меж!

У Ебенезера голова йшла обертом.

— Шановний містере Мітчелл…

— Мерзотник! — вів далі Тімоті тремтливим голосом. — Не здобувши поки що влади над цією новою дівкою, він щоночі приходить до моєї бідолашної любої Порції, яку він позбавив дівоцтва ще поросятком, надто молодим, щоби вміти постояти за себе.

Ебенезер не міг не відчути захоплення перед цією метафорою із поросятком, однак існували очевидні розбіжності в розповіді про минуле С'юзен.

— Але я хочу заявити, — спробував було він заперечити, — що це не…

— Слабодухість цього чоловіка не має меж, — просичав Тімоті з осудом. — І хоча він мій батько, сер, я відчуваю до нього таку відразу, неначе це Диявол! Благаю вас, нічого не кажіть йому про це, бо він така порочна людина, що як довідається щось про наше кохання, то віддасть її цьому розпусному кнуряці, що стоїть отамо в загоні й уже давно позирає на неї своїм хтивим поглядом, збираючись вчинити над нею свою волю.

Ебенезер аж рота роззявив.

— Чи не хочете ви сказати, що…

І саме в ту мить, коли істина нарешті дійшла до нього, молодий Мітчелл гукнув:

— Порціє! Ходи-но сюди, Порціє! Суу-ї! — І тварина, човгаючи ногами, відділилась у темноті від стіни.

— Гляньте-но туди, яка ж бо вона лагідна і слухняна! — з погордою мовив Тім.

— Та годі вже вам! — прошепотів Лауреат.

— Уявіть, пане, що це ваша люба сестра: та хіба б ви погодилися віддати її на поталу якомусь брудному чудовиську?

— Нізащо б не погодився, — вигукнув Ебенезер, — і мене просто ображають подібні порівняння! Далебі, я навіть не можу сказати, хто є більшим чудовиськом — дупотрах чи кабан, це найогидніший гріх, із яким мені коли-небудь доводилось стикатися!

Судячи з голосу, Тім Мітчелл був радше розчарований, ніж наляканий цим спалахом обурення.

— Ет, сер, жодне заняття любов'ю саме по собі не є гріхом — і справді, як ви можете бути поетом і не розуміти цього? Перелюб, зґвалтування, обман, крутійство в спокушанні — це вони є огидними, а не частини тіла, що паруються; гріх не в самому дійстві, а в обставинах.

Ебенезеру закортіло побачити обличчя цього чудного мораліста.

— Те, що ви кажете, може бути правдою, коли йдеться про чоловіків і жінок…

— Ганьба тому поету, що так неуважно слухає! — дорікнув йому Тімоті. — Я говорив про самців і самок, а не про чоловіків і жінок.

— Але таке паскудне протиприродне зчленування!

Тімоті розсміявся.

— Мені так здається, Матінка Природа не така ласкава, як ви, сер. Маю визнати, що заячий гончак, збудившись, шукатиме собі сучку для парування, але хіба ж йому не буде байдуже, чи це собака-рожнокрут, чи мастиф? Ні, я вам більше скажу, йому згодиться будь-який партнер, їй-бо — хай то буде сучка, його брат чи навіть чобіт його хазяїна! Його потяг є природним, і вся природа править йому за мішень, а гонча сучка перебуває, так би мовити, у її центрі. Мені доводилося бачити, як он ті спанієлі злягалися з вівцями…

Ебенезер зітхнув.

— Утім, обличчя збоченства, попри всі ті рум'яна та білила вашого пишномовства, має гріховний вираз. Ті бідолашні нерозумні створіння були обмануті волею випадку, але ж людина має достатній зір, спроможний осягнути задум Матінки Природи.

— І має клепку достатню, щоб зрозуміти, що іншої мети, окрім продовження роду, в неї немає, — додав Тімоті. — І достатньо глузду, щоб задля розваги робити те, що звірі роблять волею-неволею. Я добре ладнаю з жінками, пане Поете: я кохав багатьох дівчат і, поза сумнівом, кохатиму їх ще. Але, як каже нам Святе Письмо, смерть є плід від Дерева Пізнання, так само, я гадаю, що й Нудьга — це плід Кмітливості й Уяви. Нова коханка лежить уночі, відкинувшись на спину в гарній опочивальні, і її коханець задоволений. Але тільки-но ця проста втіха приїдається, вони починають добирати способу, щоб зробити свою розвагу вишуканішою: від Аретіно вони навчаються різноманітних поз; у Боккаччо вони вчаться, як треба залицятися й зваблювать при світлі дня, на полі, у бочках з-під вина чи в кутках побіля коминка; з Катулла та пустотливих греків вони дізнаються, що До лісу веде багато стежок, а лісів, які треба дослідити різними шляхами, існує більше, ніж один. Якщо вони кмітливі й відважні, то їхнім відкриттям нема кінця і краю, а якщо вони ще й вдатні до читання, то до їхніх послуг амурний досвід усього людського роду: любовні втіхи Хіни, маврів, турків, африканців і найтямущіших народів Європи. Хіба не так, сер? Коли такі чоловіки, як ми, закохуються в жінку, то любимо її з ніг до голови — усю; ми не матимемо собі спокою, доки всіма своїми чуттями не дослідимо всі видимі й потаємні закуточки нашої коханої, по тому починаючи скреготати зубами, не в змозі проникнути їй під шкіру! Я не такий великий поет, як ви, сер, але оце непереборне прагнення я виклав якось у віршах:

Дозволь смак Сліз твоїх спізнати, Віск твоїх Вушок скуштувати, І випити Вина, що ллється з твого Тіла…

— Ох! Хай Бог милує! Припиніть, поки мене не знудило! — скрикнув Ебенезер. — Вина, що ллється з твого тіла! Мені ще не доводилося чути таких віршів!

— Отже, ви не знайомі з творчістю містера Барнза, автора сонетів? Він прагнув стати хересом у келиху своєї любки, щоб вона могла пестити його своїм язичком, зігріти ним свою кров, у якій живе кохання, і потім висцяти його назовні…

— У тому, що ви мені кажете, чимало правди, — мусив погодитися Ебенезер. — Я навіть визнаю, що якби не прийняв рішення залишатися незайманим —