Стівен Кінг - Історія Лізі

його на чорну постать, яка бовваніла в темряві біля сходів, дуло револьвера було спрямоване у стелю, але вона все ж таки не кинула його. І її спина випросталася.

— Я тобі сказав, кинь його! — прогарчала постать із невиразними обрисами, але щось у голосі Дулея підказало Лізі, що він зрозумів — його битва програна. Його клятущий пакет зашарудів.

— Ні! — крикнула Аменда. — Я його не кину! А ти… ти забирайся звідси геть! Забирайся і дай спокій моїй сестрі!

— Він цього не зробить, — сказала Лізі, перш ніж тінь, яка маячила біля сходів, змогла відповісти. — Він не відступиться, бо він божевільний.

— Раджу вам не базікати зайвого, — сказав Дулей. — Ви, здається, забули, що я бачу вас так, ніби ви стоїте переді мною на сцені.

— Але ти божевільний. Ти такий самий псих, як і той молодик, що стріляв у мого чоловіка в Нешвілі. Ґерд Аллен Коул. Ти знаєш про нього? Безперечно, знаєш, бо ти знаєш усе про Скота. Ми з ним сміялися, коли говорили про таких людей, як ти, Джимі…

— Вам уже час заткнути свою пельку, місус…

— Ми називали вас космічними ковбоями. Коул був одним із них, а ти — другий. Хитріший і підліший — бо ти старший, — але різниця між вами невелика. Космічний ковбой він і є космічний ковбой. Ви обидва з тих, хто мандрує по довбаному Молочному Шляху.

— Облиште своє базікання, — сказав Дулей. Він знову почав гарчати й цього разу, подумала Лізі, не для того, щоб справити ефект. — Я прийшов сюди у справі.

Паперовий пакет знову зашарудів, і тепер Лізі побачила, що тінь рухається. Сходи були десь за п’ятдесят футів від письмового столу й у найтемнішій частині довгої головної кімнати. Дулей тепер насувався на неї, ніби її слова заводили його. Але її очі вже цілком пристосувалися до темряви. Ще кілька кроків, і його фантастичні окуляри, певно, замовлені поштою, не даватимуть йому ніякої переваги. Вони будуть на рівних умовах. Принаймні, в розумінні видимості.

— Чому я маю мовчати? Адже це правда.

І це таки була правда. Несподівано Лізі зрозуміла, що знає все про Джима Дулея, він же Зак Мак-Кул, він же Чорний Принц Інкунків. Правда була на її устах, як отой солодкий присмак. Вона й була цим солодким присмаком.

— Не дратуй його, Лізі, — сказала Аменда нажаханим голосом.

— Він сам себе дратує. Уся роздратованість, якої він потребує, приходить із розлюченого осиного гнізда, яке він намостив у своїй голові. Як і Коул.

— Я не такий, як він! — загорлав Дулей.

Кожен із нервових центрів Лізі тепер наповнився досконалим знанням. Можна сказати, вибухнув цим досконалим знанням. Дулей міг довідатися про Коула, читаючи якісь статті про свого літературного кумира, але Лізі знала, що це не так. І всі події тепер наповнилися досконалим, божественно прозорим сенсом.

— Ти ніколи не сидів у Лісистих Горах. Це була тільки легенда, яку ти розповів Вудбоді. П’яне базікання в барі. Але ти справді сидів. Щодо цього ти не збрехав. Ти сидів у божевільні з Коулом.

— Заткніться, місус. Ліпше послухайтеся мене і стуліть пельку негайно!

— Лізі, замовкни! — скрикнула Аменда.

Вона не звернула найменшої уваги на них обох.

— Ви з ним говорили про ваші улюблені книжки Скота Лендона… коли Коула підлікували достатньо, щоб він був спроможний говорити. Ладна об заклад побитися, що говорили. Йому подобалися «Порожні демони», так чи ні? Звичайно ж, так. А тобі подобалася «Дочка матроса». Така собі парочка космічних ковбоїв, які говорять про книжки, поки їм роблять необхідний ремонт у системах їхнього довбаного управління…

— Я сказав годі! — гарикнув Дулей, випливаючи з темряви, схожий на нирця, який виринає з чорної води на її зеленаву поверхню, у своїх чудернацьких окулярах та всьому іншому. Щоправда, нирці не притискають до своїх грудей паперові пакети, ніби хочуть прикрити свої серця від ударів жорстоких вдів, які знають надто багато. — Я більше не стану остерігати вас…

Лізі не звернула жодної уваги на його слова, Вона не знала, чи Аменда досі тримає револьвер, та й тепер їй було байдуже. Вона наче марила наяву.

— А чи обговорювали ви з Коулом книжки Скота під час сеансів групової терапії? Звісно, обговорювали. Там, де в нього про батька. А потім, коли вони тебе випустили, ти зустрівся з Вудлайном, який нагадав тобі тата із книжки Скота Лендона. Одного з добрих тат. Після того, як вони випустили тебе з психушки. Після того, як вони випустили тебе з фабрики, де виготовляють ідіотів. Після того, як вони випустили тебе з академії сміху, як іноді кажуть…

Люто загорлавши, Дулей випустив із рук свій паперовий пакет (він брязнув, упавши на підлогу) і кинувся на Лізі. Вона встигла подумати: Так. Саме для цього мені й були потрібні дві вільні руки.

Аменда дико зойкнула, перекривши своїм криком крик Дулея. Із них трьох лише Лізі була спокійна, бо Лізі точно знала, що вона робить… хоч, може, й не знала точно, навіщо вона це робить. Вона не зробила спроби втекти. Вона розкинула руки перед Джимом Дулеєм і зловила його в обійми.

З

Він повалив би її на підлогу і впав би на неї — Лізі не мала сумніву, що саме таким був його намір, — якби не стіл. Вона дозволила, щоб він усією своєю вагою відштовхнув її назад, нюхаючи піт на його волоссі та шкірі. Вона також відчула, як його окуляри надавили їй на скроню, і почула якесь глухе, швидке клацання під своїм лівим вухом.

«Це його зуби, — подумала вона. — Це його зуби, якими він хоче перегризти мені горло».

Її зад ударився об довгий бік Великого Слона Ідіота. Аменда заверещала знову. Пролунав гучний звук пострілу й сяйнув короткий спалах яскравого світла.

— Пусти її, сучий виродку!

«Гучні слова, але вона вистрелила у стелю», — подумала Лізі й зімкнула руки на шиї Дулея, коли він нахилив її назад, як нахиляє партнер свою даму в кінці особливо сентиментального танго. Вона чула запах диму з пістолетного дула, у вухах їй дзвеніло, й вона відчувала тиск його члена, важкого й майже цілком набряклого.

— Джиме, — прошепотіла вона, обіймаючи його. — Я дам тобі все, чого ти хочеш. Дозволь мені дати тобі все, що ти хочеш.

Його обійми дещо ослабли. Вона відчувала його розгубленість. Але тут із котячим зойком Аменда впала йому на спину, й Лізі знову була притиснута до столу, вона майже всім тілом лежала на ньому. Її хребет застережливо хруснув, але вона бачила овальну