Стівен Кінг - Історія Лізі

— Амендо, негайно сюди!

Вона підняла слухавку телефону, переконалася, що в ній глухо, й поклала її назад. Вона знала весь подальший хід подій. Здавалося, він був весь час із нею, як солодкий присмак у її роті. Далі — світло, і якщо Аменда не підійде раніше, ніж воно погасне…

Але ось і Аменда — стоїть між альковом розваг і довгою головною кімнатою, несподівано налякана й стара. На стрічці відеомагнітофона дружина тренера скоро пожбурить кавник об стіну, розлютившись тому, що її руки тремтіли й вона не могла налити каву. Лізі не здивувалася, що її власні руки також тремтять. Вона підняла револьвер. Аменда побачила, як вона це зробила, і здавалося, злякалася ще більше. Як леді, що воліла б зараз бути у Філадельфії, якщо взяти до уваги всі обставини. Або жінка в ступорі. «Запізно, Амендо», — подумала Лізі.

— Лізі, він тут?

— Так.

Удалині загуркотів грім, ніби підтверджуючи, що так воно і є.

— Лізі, звідки ти зна…

— Бо він обрізав телефон.

— А мобіль…

— Він у машині. Зараз погасне світло.

Вона дійшла до кінця великого письмового стола з червоного дерева — а й справді, Великий Слон Ідіота, подумала вона, на ньому, либонь, поміститься і довбаний реактивний винищувач, — і зараз до того місця, де стояла її сестра, залишилося не більш як вісім кроків по килиму, поцяткованому брунатно-малиновими плямами її власної крові.

Коли вона дійшла до Аменди, світло ще горіло, й Лізі на мить опанував сумнів. Зрештою, хіба не існувала можливість, що гроза повалила дерево і, падаючи, воно обірвало телефонну лінію?

Авжеж, можливо, але тут ідеться про інше.

Вона спробувала віддати Аменді револьвер. Аменда не хотіла брати його. Він упав на килим, і Лізі напружилася в чеканні пострілу, після якого пролунає зойк Аменди або її власний, коли куля влучить котрійсь із них у щиколотку. Револьвер не вистрелив, а тільки дивився кудись удалину своїм єдиним ідіотським оком. Коли Лізі нахилилася підняти його, вона почула якийсь глухий звук унизу, ніби хтось на щось наштовхнувся або щось повалив. Можливо, картонну коробку, наповнену переважно чистими аркушами — з тих, що поставлені одна на одну.

Коли Лізі знову подивилася на сестру, руки Аменди були притиснуті, ліва поверх правої, до її худих грудей. Обличчя в неї було бліде; очі здавалися темними озерами жаху.

— Я не можу утримати цей револьвер, — прошепотіла вона. — Мої руки… бачиш?

І вона повернула їх догори долонями, показуючи порізи.

— Візьми цю гемонську штуку, — сказала Лізі. — Ти не будеш у нього стріляти.

Цього разу Аменда неохоче стиснула пальці навколо обтягнутого ґумою руків’я револьвера.

— Ти обіцяєш?

— Ні, — сказала Лізі. — Але майже обіцяю.

Вона подивилася в напрямку сходів, які спускалися вниз, до сараю. У тому кінці кабінету було темніше, й там ніби витало щось зловісне, а надто тепер, коли Аменда взяла в руки револьвер. Аменда, якій не можна було довіряти, Аменда, спроможна утнути все. Її можна було попросити приділити вам якусь частку свого часу, але чекати від неї чогось більшого не випадало.

— Який у тебе план? — прошепотіла Аменда.

У другій кімнаті друзяка Генк заспівав знову, й Лізі знала, що відеомагнітофон прокручує останні кадри «Останнього кіносеансу».

Лізі поклала палець на губи, жестом Тссс

(тепер ти мусиш мовчати)

і відступила від Аменди. На один крок, два кроки, три кроки, чотири. Тепер вона стояла посеред кімнати на одній відстані від Великого Слона Ідіота й дверей алькова, де Аменда незграбно тримала револьвер із дулом, націленим на заляпаний кров’ю килим. Гримів грім. Грала музика кантрі.

Знизу — тиша.

— Я не думаю, що він там, унизу, — прошепотіла Аменда. Лізі ступила ще один крок назад, наблизившись до великого столу з червоного клена. Вона ще була повністю накручена, уся тремтіла від напруження, але її раціональна частина мусила визнати, що Аменда може мати рацію. Телефон вимкнувся, але тут, на В’ю, було звичним явищем утрачати зв’язок зі світом щонайменше двічі на місяць, а надто під час гроз і штормових вітрів. Правда, вона почула глухий звук падіння внизу, але чи справді вона його почула? Чи це була тільки гра її уяви?

— Я не думаю, що там унизу хтось є… — почала Аменда, й у цю мить світло погасло.

2

Протягом кількох секунд — вони тяглися нескінченно — Лізі не бачила нічого й проклинала себе за те, що не принесла ліхтарика з машини. Це ж було так легко. Вона могла тільки стояти там, де була, й утримувати Аменду там, де вона була.

— Мендо, не рухайся! Стій тихо, поки я тобі скажу!

— Де він, Лізі? — Аменда почала плакати. — Де він є?

— Я тут, міссі, — з веселою невимушеністю сказав Джим Дулей із непроглядної темряви біля сходів. — І Я можу бачити вас обох крізь окуляри, які я надів. Ви здаєтеся трохи зеленими, але я бачу вас добре.

— Він не може бачити нас, він бреше, — сказала Лізі, але серце в неї опустилося кудись у живіт.

Вона не врахувала, що він може застосувати якесь обладнання нічного бачення.

— О, місус, я зайшов до вашої хати не для того, щоб брехати. — Його голос досі лунав від сходів, і Лізі почала тепер розрізняти там розмиті обриси людської постаті. Вона не бачила його паперового пакета з усілякими жахіттями, але, о Йсусе, вона чула, як він шарудить ним. — Я бачу вас достатньо добре, аби знати, що міс Висока-й-Кощава тримає в руках іграшкову пушку. Я наказую вам кинути цю цяцьку на підлогу, міссі Довготелеса. І негайно. — Його голос зазвучав різко, ляскаючи наче батіг зі свинцевою кулькою на кінці. — Киньте його! Швидше!

Надворі вже було зовсім поночі, а місяць або ще не зійшов, або ховався за хмарами, але крізь слухові вікна в кімнату проникало досить тьмяного світла, й Лізі побачила, що Аменда опускає револьвер. Вона ще не кинула його, але вже почала опускати. Лізі віддала б усе на світі, щоб тримати його самій, але…

Але мені потрібні дві вільні руки. Щоб, коли надійде нас, я могла схопити тебе, сучий сину.

— Ні, Амендо, не кидай револьвер. Не думаю, що тобі доведеться стріляти з нього. У мене інший план.

— Киньте його, міссі, ось у чому план.

Лізі сказала:

— Він приходить сюди в чужий дім, він називає тебе бридкими кличками, а тоді ще й наказує, щоб ти кинула револьвер? Твій власний револьвер?

Ледь видимий привид, який був сестрою Лізі, знову підняв «Патфіндера». Аменда не націлювала