Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

не спало. Ближче до середини лютого прийшов лист від Джорджа Свібела, і Джордж, який дуже добре знав про моє фінансове становище, теж нічого не згадував про гроші. Це було зрозуміло, адже свого листа він надіслав із Найробі, тож іще не міг отримати моїх волань про допомогу та моїх запитань щодо продажу східних килимів. Він уже місяць був у Кенії, полюючи на родовище берилію у буші. Чи це була лише жила? Мені б хотілося думати, що це таки родовище. Якби Джордж таке знайшов, то я, як його повноправний партнер, не думав би про гроші до кінця життя. Якщо, звісно, суд не знайшов би способу відібрати в мене і це. Суддя Урбанович, з якоїсь причини, вирішив стати моїм смертельним ворогом. Він заповзявся обдерти мене до нитки. Не знаю чому, але так було.

Джордж написав таке: «Наш приятель із музею Філда не зміг вирушити зі мною в цю подорож. Бен просто не міг на неї наважитися. Його околиця надто міцно його тримає. Він запросив мене на недільний обід, щоб я на власні очі побачив, що в нього не життя, а пекло. Проте мені воно не видалось таким жахливим. Його дружина — огрядна, але добродушна, він має хорошого сина, типову тещу, а також англійського бульдога й папугу. Каже, що теща живе на самих лише мигдальних тістечках і какао. Вона, певно, встає уночі, бо за п’ятнадцять років він жодного разу не бачив, щоб вона їла щось інше. Думаю, він багато що перебільшує. Його дванадцятирічний хлопець схиблений на Громадянській війні, й вони з татусем, а також із папугою та бульдогом, творять своєрідний клуб. До того ж він має добру професію — пильнує свої експонати, а щоліта вони з хлопцем вирушають у подорож в будиночку на колесах і привозять додому нові камені. То чого йому скиглити? З пошани до давніх часів я залучив його до нашої угоди, але в Східну Африку поїхав не з ним.

Правду кажучи, не хотів вирушати сам у цю тривалу подорож. А тоді Наомі Луц запросила мене на обід, щоб познайомити з сином, який писав у сауттаунівську газету статті про те, як він подолав наркотичну залежність. Я прочитав їх, і мене цей молодик по-справжньому зацікавив. Наомі сказала: “Чом би тобі не взяти його з собою?”. І я подумав, що він склав би мені хороше товариство».

Я перерву виклад листа, щоб зазначити, що Джордж Свібел приписував собі неабиякий талант спілкування з молоддю. Його ніколи не вважали кумедним стариганом. Він пишався своєю готовністю зрозуміти молодих. Мав чимало особливих і привілейованих зв’язків. Його приймали в своє товариство юні, чорні, цигани й мулярі, араби в пустелі та мешканці племен у найвіддаленіших куточках світу, де він опинявся. У чужоземців він мав шалений успіх, одразу ж встановлював із ними контакт, і вони запрошували його до своїх наметів та пивниць, а також приймали до найближчого кола. Як Волт Вітмен охоче спілкувався з биндюжниками, ловцями молюсків і хуліганами, а Гемінґвей — з італійськими піхотинцями й іспанськими тореадорами, так і Джордж завжди почувався своїм чи то в Південно-Східній Африці, чи в Сахарі, чи у Латинській Америці, хоч би куди він поїхав. Їздив так часто, як лише міг, і місцеві мешканці завжди були для нього братами і страшенно ним захоплювалися.

У листі мовилося: «Насправді Наомі хотіла, щоби хлопець поїхав із тобою. Пам’ятаєш, ми мали зустрітися в Римі? Проте, коли я вже зібрався вирушати в дорогу, Шатмар іще не отримав від тебе жодної звістки. Мій знайомий у Найробі вже чекав, і коли Наомі попросила мене взяти з собою її сина, Луї, — він потребував впливу дорослого чоловіка, а її приятель, з яким вона п’є пиво і ходить на хокей, не з тих, хто може допомогти, і насправді лише ускладнює хлопцю життя — я поставився до цього з розумінням. Подумав, що мені все одно буде цікаво дізнатися про ту історію з наркотиками і що хлопець, певно, має характер, якщо зумів “зав’язати” (як казали у наші часи) без сторонньої допомоги. Наомі накрила пишний стіл, було багато їжі та напоїв, я добряче набрався, і сказав тому бороданю Луї: “Гаразд, хлопче, чекай на мене в О'Гара, рейс такий-то й такий, у четвер, о пів на шосту”. Я пообіцяв Наомі, що назад відправлю його з тобою. Вона добра старенька. Гадаю, тобі слід було з нею одружитися тридцять років тому. Наша людина. Вона вдячно обійняла мене і трішки поплакала. У четвер, у годину відльоту, цей сухорлявий молодий бородань вештався поблизу виходу на посадку в тенісних черевиках і в самій лише сорочці. “Де твоє пальто?” — запитав я. А він відповів: “Навіщо мені в Африці пальто?” “А де твій багаж?” — додав я. Він же відповів, що любить подорожувати порожнем. Наомі подбала тільки про квиток для нього, і все. Я виділив йому спорядження з мого власного наплічника. У Лондоні йому знадобилася вітрівка. Я повів його в сауну зігрітися і пригостив єврейським обідом в Іст-Енді. Поки що хлопець — хороша компанія, і чимало розповів мені про наркотики. Достобіса цікаво. Ми вирушили до Рима, з Рима — до Хартума, а з Хартума — до Найробі, де мене мав зустріти мій друг Єзекіїль. Проте Єзекіїль не з’явився. Він був у буші і збирав берилій. Натомість прийшов його кузен Тео, надзвичайно високий мурин, що мав статуру, як у гончака, і лискучу чорну шкіру, чорну, аж синю. Луї сказав: “Я порозуміюся з цим Тео. Вивчу суахілі й побалакаю з ним”. Наступного дня ми винайняли мінібус “фольксваґен” у німецькій туристичній агенції, де працювала дружина Єзекіїля. Саме вона чотири роки тому організувала нам поїздку. Потім я купив одяг для бушу і навіть пару замшевих чобіт для Луї, щоб він міг ходити в них у пустелі, а також залізничні каски, димчасті окуляри й багато інших речей, і ми вирушили в буш. Я не знав, куди саме ми прямуємо, але дуже швидко заприязнився з Тео. Правду кажучи, я був щасливий. Знаєш, я завжди мав відчуття, що Африка — це колиска людства. Відчув це, коли під час моєї останньої мандрівки відвідав Олдувайську ущелину та познайомився з професором Лікі. Він цілком переконав мене, що саме звідси походить людина. Якесь незбагненне відчуття, схоже на повернення додому, підказувало мені, що Африка мені рідна. І навіть, якщо це не так, вона краща за південне Чикаґо; я радше зустрінуся