Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Вибачте, що уриваю вам розмову, — сказала вона. — Але ми

поновили радіозв’язок і наразі контактуємо з «Ізраелем». Ви ж

сказали, щоб ми дали вам знати, як тільки проб’ємось.

— Дякую, — мовив Мертрі й був уже рушив слідом за нею з

кімнати, але зупинився, мов щось несподівано спало йому на

думку, та обернувся до Голдена.

— Чи ж не відомо вам, що ми опинилися в такому становищі

саме через те, що ці люди спустилися на планету й стулили тут

свій халупняк? А ми ж на тому важкому шатлі везли куди

міцніші будівлі. Багато лиха можна було б уникнути.

Голден уже розтулив рота, щоб відповісти, але його

випередила Елві:

— Ой ні! Жалкую і я за втраченим периметровим куполом та

міцнішими будівлями. Але ми зафіксували пориви вітру надворі

до трьохсот сімдесяти кілометрів за годину. Ніщо з того, що ми

тут поставили б, не вистояло б супроти таких шквалів.

— Дякую вам, докторесо Окойє, — з силуваною посмішкою

сказав Мертрі, — що підправили мене. То ходімо говорити з

кораблем?

І швидко вийшов, а Елві непорозуміло закліпала очима:

— Чи він розлютився на мене?

— Сонечко! — сказав Еймос, ляснувши її по плечу. — Це просто

означає, що ти не дучка анусу, а радше зернятко ганусу.

Розділ тридцять другий. Гевлок

По тому, як урвався сеанс радіозв’язку з Мертрі, Гевлок

намагався заснути. Він мав би заснути. Йому ж нíчого було

робити. Поки що принаймні. Поки не скінчилося це лихо. Він

плавав по своїй кушетці, а реміняччя не дозволяло йому

вигулькнути за межі м’якого гелю. Але як змусити свідомість

пригаснути? Розум ніяк не хотів перепочити. Чи ж вони там іще

живі? Що, коли той вибух був лише першим із цілої низки

подібних катаклізмів? Що, коли й ціла планета вибухне і

знищить «Ізраель»? Тоді, можливо, слід би сказати Марвікові, хай переведе корабля на вищу орбіту? Чи й взагалі геть-геть від

планети? А що, коли й «Барбапіккола» надумає так само

вчинити? Що тоді? Йому ж дано наказ не дозволяти їм

полишити орбіту, мавши повні трюми кехівської літієвої руди…

Вкотре силоміць заплющив очі, а вони, як тільки він перестав

їх силувати, знову розплющились, самі собою. По трьох годинах

марної боротьби він махнув на власні очі рукою, відчепив ремені

та й подався до спортивної зали. Атрофовані режимом

повсякчасного тільки невагомого плавання м’язи нарікали на

кожну вправу, то він вивів на екран зображення планети.

Звичайні обриси Нової Землі мов лизка злизала. Вся планета

обернулася якоюсь пласкою-одноманітною сірятиною: хоч би

яке буйство чи насильство коїлося там, на її поверхні, його

покривало саме тобі сіре хмаровиння. Вхідні дані зміїлись

самими лиш вимогами всіх, які тільки були (чи й не були) на

світі, ЗМІ: прозвітуйте, що там у вас коїться! Він усю ту навалу

перевів на штаб-квартиру КЕХ, на Місяць. Хай там ті, як

захочуть, то що-небудь усім і розкажуть. Адже наразі там знали

десь стільки ж, як і він тут, на місці подій.

Укотре перевірив, чи є зв’язок із планетою, але його сигнал не

проривався. Спробував іще раз, і ще… Посіріла планета

німувала.

— Хоч слово почули? — запитала бранка.

— Анічогісінько, — відказав Гевлок. І за мить додав іще: —

Мені так жаль.

— І мені, — луною відгукнулася вона. — Та вони вистоять.

— Сподіваюся.

— А ви як? Вистоїте?

Гевлок подивився крізь ґрати на неї. Як на диверсантку, утримувану вже кілька днів поспіль у камері, мала вона

спокійно-зосереджений вигляд. От ніби то просто забавку яку їй

підсунули. Тут він піймав себе на тому, що всміхається їй.

— Ну, десь ледь застресований, — відповів їй.

— Отак. Мені шкода.

— Та не твоя це вина, — сказав Гевлок. — Не ти накликаєш

стрілянину в цих околах.

— А хтось накликає в цих околах стрілянину? — перепитала

Наомі — й хтось прокашлявся позад нього. Гевлок