Ольга Кост - Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост

- Прощавай, - на видиху шепоче хлопець.

В моєму серцю обриваються всі ланцюги і воно падає. Летить повільно, залишаючи рвані рани в моїй душі, і приземляється тяжким вантажем на її самому дні.

- Ненавиджу тебе, - кричу йому у слід.

Алекс пішов, ні разу не обернувшись, його кроки стихли. Сповзаю на землю, ховаю обличчя у долонях і гірко плачу, навзрид. Ніхто мене тут не побачить, не почує. Найдорожча людина мене залишила, вбивши частину мене.

Я маю прокинутися. Це лише жахливий сон. Це має бути сном.

Я не вірю. Не можливо. Ми ж так кохаємо одне одного, ми мали поїхати звідси разом. Ми мали стати щасливими далеко звідси. Ми…

В моїх очах закінчилися сльози, я лиш гірко ковтаю та обіймаю свої коліна, повільно розкочуючись. Піджак сповзає з моїх плечей. Його піджак. Тремтячими пальцями підіймаю його, підношу до обличчя. Він пахне Алексом.

Я зараз прокинуся і він буде поруч як завжди. Боляче встромляю нігті у ногу, але відчуваю лиш легке відлуння болі. Моє серце болить сильніше.

Пальцями витираю обличчя, розмазуючи макіяж.

Ватні ноги тремтять і не хочуть слухатися. Змушую себе піднятися. Скидаю незручне взуття і босоніж роблю крок вперед у траву. Ноги самі несуть мене в сторону дому. Дужче кутаюся у піджак. Лід в моєму серці не дає зігрітися тілу.

Скільки часу я просиділа в парку. Ноги відмовляються йти.

В голові пустота, як в тумані я крокую далі.

Біля дверей дому зупиняюся. Я залишила сумочку з ключами в парку. Притуляюся лобом до дверей, їх холод приємно відчувається на моєму гарячому обличчі.

Двері раптово відчиняються і на порозі стоїть мама.

- Сонечко, ти чого тут? – мама дивиться в мої заплакані очі. – В тебе ноги в крові, - зойкує мама. – Що з тобою сталося?

Очі матері повні тривоги, жінка дуже налякана.

- Я здається наступила на скло, - потискаю плечима. – Мамо, він. Всьому кінець, - мій голос зривається і сльози знову заповнюють мої очі.

- О люба, - мама обіймає мене однією рукою і веде в дім.

Мама обробляє мої ноги і вкладає у ліжко. В мене немає більше сил на сльози. Теплі мамині долоні ніжно розплутують моє волосся. Мама розповідає якусь стару казочку, але я не розумію слів. Прикриваю очі. Під мамин голос я провалююсь у небуття і не хочу звідти вибиратися.

Кінець Першої книги.

Кінець