Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

великі надії, тож пробуй, довершуй! Ти говорив, що я буду безстрашним, коли довкола мене зблискуватимуть мечі, навіть коли вістря торкнеться горла, коли навкруги палахкотітиме пожежа, коли раптовий буревій почне жбурляти моїм кораблем по всьому морю. Подбай же, щоб я зневажив і насолоду, й славу. А вже потім повчатимеш, як розплутувати химерні вузли, розумітись на двозначностях, проникати в затемнене; тепер — потрібному навчи.

Бувай здоров!

Лист СХ

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ А це вітання засилаю тобі з моєї номентанської садиби й зичу гарного настрою, тобто — прихильності всіх богів; вони ж бувають лагідними і сприятливими лише до тієї людини, яка стала прихильною сама до себе. Забудь наразі те, в чому дехто переконаний, — начебто до кожного з нас приставлено бога-опікуна, щоправда, не з тих, що їх зазвичай вшановуємо, а з богів нижчого ряду — з тих, кого Овідій називає «богами з низів»[412]. Але я хочу, щоб ти, відійшовши від цього переконання, водночас пам’ятав: наші предки, вірячи в те, були стоїками, — кожному вони давали і генія, і Юнону. /2/ Пізніше ми поміркуємо, чи стільки вже того дозвілля у богів, аби займатись особистими справами кожної людини; наразі знай ось що: чи ми, скажімо, приписані до богів, чи знехтувані ними й полишені на волю випадку[413], — нікому не зможеш назичити нічого гіршого, аніж бути в гніві на себе самого. Зайве було б на когось, хто, на твій погляд, заслуговує кари, накликати неприязнь богів: вони й так неприязні до нього, хоч би й видавалося, що він гараздує завдяки їхній прихильності. /3/ Приглянься пильніше, як усе є насправді, а не як видається, — і ти побачиш, що більшість бід випало нам на щастя, а не на нещастя. Як часто те, що називаємо невдачею, було й причиною, і початком успіху! Як часто сприйнята гучними привітаннями подія стала щаблем до прірви — піднесеного підняла ще вище, мовби для того, аби ступив на те місце, звідки вже цілком безпечно падати! /4/ Але й саме падіння — не зло, якщо лишень бачиш межу, нижче від якої природа нікого не скидає. Близьким є кінець усього сущого, близький він, кажу, — хоч бери те місце, звідки щасливця проганяють, а хоч те, звідки нещасливця випускають. Ми самі відсуваємо і те, й те, самі розтягуємо шлях то надією, то страхом.

Але, якщо ти розсудливий, то вимірюй усе мірою людських можливостей. Спробуй обмежити і те, з чого радієш, і те, чого боїшся. Варто коротше чомусь радіти, аби не так довго чогось боятися. /5/ Та чому я вкорочую лиш те зло? Вважай, що ти взагалі нічого не повинен боятися! Все, що нас хвилює, ошелешує, — марниці. Ніхто з нас не дошукується правди — ми лиш передаємо один одному страх; ніхто не зважився наблизитись до того, що нас непокоїть, аби пізнати природу свого страху, приглянутись, чи то, бува, не благо. Через те й вірять у пусту, нікчемну вигадку, бо її досі ще не викрито. /6/ Зрозуміймо, нарешті, як то важливо придивитись уважніше: одразу виявиться, наскільки невиразне, короткочасне й нітрохи не грізне все те, чого лякаємось. У душі в нас таке сум’яття, яким його бачив Лукрецій:

Як ото в пітьмі сліпій усього лякаються діти,

Так серед білого дня і ми боїмося, дорослі[414].

Справді! Хіба ми не дурніші від будь-якого дітвака, якщо й при денному світлі боїмося? /7/ Хоча ні! Це неправда, Лукрецію, що ми боїмося при світлі, — ми самі все зробили для себе темним. Нічого не бачимо — ні шкідливого для нас, ані помічного. Все життя метушимося, раз по раз на щось наштовхуємось, але ні зупинитись не можемо, ні озирнутись, кудою б краще ступити. От бачиш, що то за безум — біганина в темряві. Ми ж, далебі, наче тільки того й хочемо, щоб нас відкликали з якомога дальшої відстані, і, хоч не знаємо, куди нас пориває сліпий розгін, продовжуємо мчати в тому ж напрямку.

/8/ Але ж у тій темряві, досить нам захотіти, могло б заблиснути світло. А це можливо лише за однієї умови: якщо хтось захоче сприйняти справи людські й божественні, якщо у знання тих справ не тільки заглибиться, але й перейметься ними; якщо, навіть володіючи тим знанням, повертатиметься до нього й зіставлятиме його зі своїми вчинками; якщо дошукуватиметься, що таке добро, а що зло, і коли тими назвами послуговуємось помилково; якщо міркуватиме про те, що таке почесне, а що ганебне, у чому полягає провидіння. /9/ Але й це — не межа допитливості людського розуму: йому любо зирнути ген за сам світ, зрозуміти, куди його та бистрінь пориває, з чого він виникнув, до якої грані спрямовані всі речі у своєму нестримному русі. Ми ж, відвернувши душу від божественного споглядання, скерували її на нікчемне та вбоге, аби вона слугувала жадобі, аби, полишивши світ, його прекрасні обрії і тих, що всім керують, володарів, копирсалась у землі, промишляючи, яке б то ще з неї викопати зло, не вдовольняючись тими, що на виду, благами. /10/ Адже те, що нам на користь, наш бог, наш отець розмістив дуже близько від нас — рукою сягнути; не сподівався, що шукатимемо, — сам дав, а шкідливе заховав глибоко. Тож нарікати можемо хіба що на себе самих: те, від чого гинемо, ми всупереч природі добули з її схову на світло денне. Свій дух ми зробили невільником насолоди, а потурати їй — значить відкрити джерело всіх зол; ми віддали його честолюбству, розголосу й іншим марним, нікчемним звабам.

/11/ Так до чого я тепер закликаю тебе, що раджу робити? Нічого нового, — бо ж не від нових хвороб шукаємо засобів, — але передусім те, щоб ти наодинці, сам із собою гарненько поміркував, що потрібне, а що зайве. Потрібне трапиться тобі на кожному кроці; зайве треба завжди шукати, і то дуже старанно. /12/ Ти не матимеш, одначе, підстави надто хвалити себе за те, що зневажаєш золоті ложа і вицяткований самоцвітами посуд. Бо що то за доброчесність — зневажати зайве? Знехтуєш потрібним — ось тоді й вихваляйся! Невеликий то подвиг, коли обходишся без володарських пишнот, коли не жадаєш для себе тисячофунтових кабанів, язиків рожевокрилих птахів[415] та інших дивоглядів, призначених для розкоші, яка вже