Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

носиться з цими дрібничками, хоч уже і війна, і смерть прокотились у неї над головою! За хвилину вона почне торочити, що молода панночка з саднами на пальцях і ластовинням на обличчі нізащо не знайде собі жениха. Скарлет поспішила її випередити.

- Мамко, розкажи мені краще про маму. Я не мала сили слухати, як про неї говорив тато.

Мамка зі слізьми на очах нахилилася й підняла відерця з водою, щоб переставити їх до самого ліжка. Одгорнувши простирадло, вона стала стягувати з Керрін і Сьюлін сорочки. Скарлет, вдивляючись у сестер при тьмяному світлі, побачила, що на Керрін була й справді нічна сорочка, чистенька, хоч уже й подерта, а Сьюлін мала на собі старий халат з коричневого полотна, оторочений ірландським мереживом. Мамка мовчки схлипувала и обтирала клаптем старого фартуха схудлі тіла дівчат.

- Це все Слеттері, міс Скарлет, ці безпутні білі голодранці - це вони звели зі світу міс Еллен. Я ж скі’ки їй казала й приказувала, що не варт клопотатися цими голодранцями, але міс Еллен, добра душа, чинила все по-свойо- му, вона ніколи не могла відмовити, коли хто звертався до неї.

- Слеттері? - не зрозумівши, перепитала Скарлет.- До чого тут Слеттері?

- А до того, що вони заслабли на цю ось неміч,- Мамка махнула в бік голих сестер шматиною, з якої скапувала вода на постіль.- Злягла Еммі, старша з дівчат Слеттері, і міс Слеттері притьмом прибігла по міс Еллен, вона ж так звикла, ті’ки що - зразу сюди, наче сама не може за своїх подбати. А міс Еллен і без того мала роботи по зав’язку. Але що - вона таки пішла туди й стала доглядати міс Еммі, хоч сама вже кепсько себе почувала. Вона, міс Скарлет, уже давненько нездужала. Харчувалася ж ваша мама, міс Скарлет, абияк. їсти у нас малувато що було, бо чи не все вигрібали для солдатів. А міс Еллен і без того їла як пташина! І скі’ки я вже казала їй і приказувала, аби махнула рукою на цих білих голодранців, а вона все не слухала. Ну, а коли та міс Еммі наче стала оклигувати, звалило міс Керрін. Атож, мем, тиф перекинувся через дорогу сюди, і злягла міс Керрін, а за нею й міс Сьюлін. І міс Еллен заходилась тоді їх обох лікувати.

А тут ще стрілянина на дорозі, янкі за річкою, негри з плантації ніч у ніч тікають, і ніхто не зна, що з нами стане. У мене аж голова йшла обертом. Але міс Еллен - спокійнісінька собі. Одно лише за панночок журилася, що не може їм помогти, бо нема ні ліків, нічого. А ото ввечері, коли ми, либонь, разів десять уже обмили губкою панночок,- вона й каже мені: “Знаєш, Мамко, я б навіть душу дияволові оддала за крихту льоду прикласти дівчатам на голову”.

Вона сюди не пускала ні місте’ Джералда, ні Рози, ні Тіни - нікого, крім мене, бо я вже слабувала колись на тиф. А потім він її теж знеміг, і я зразу побачила, міс Скарлет, іцо добром це не кінчиться.

Мамка випросталась, піднесла вгору краєчок фартуха й витерла сльози.

- Вона зразу подалася, міс Скарлет, і навіть цей милий лікар-янкі нічим не міг зараяти. Вона нічого не знала, що з нею діялось. Я кличу її, озиваюсь до неї, а вона навіть мене не пізнає, своєї Мамки.

- А чи вона… Згадувала коли моє ім’я? Чи кликала мене?

- Ні, ласочко. їй здавалось, наче вона знов мала дівчинка у Саванні. Вона нікого не згадувала на ім’я.

Ділсі ворухнулась і опустила спляче немовля собі на коліна.

- Ні, таки згадувала, мем. Когось одного вона кликала.

- А тебе хто пита, червоношкіра гаво? - збурилася раптом Мамка, обертаючись до Ділсі.

- Заспокойся, Мамко! Кого ж вона кликала, Діл сі? Тата?

- Ні, мем. Не вашого тата. Це було ту ніч, коли спалили бавовну.

- То це й бавовну спалили?.. Розкажи-но швидше!

- Атож, мем, спалили. Солдати повитягали її всю з-під повітки на задвір’я і давай горлати: “Оце буде найбільше багаття на цілу Джорджію!” І підпалили все.

Трирічний урожай бавовни вартістю в сто п’ятдесят тисяч доларів - за раз пішов з димом!

- Вогонь освітив усе, як удень, ми вже боялися, щоб і будинок не зайнявся. А отут у кімнаті видно було так, хоч нитку в голку всиляй. І коли зблиснуло у вікнах, міс Еллен наче прочнулася, звелася на ліжку й загукала голосно раз за разом: “Філіпе! Філіпе!” Я ніколи раніш не чула, щоб так кого кликали, але ж це було ім’я, бо вона кликала когось. .

Мамка, застигши на місці, прошивала Ділсі очима, а Скарлет схилила голову на руки. Хто такий той Філіп і чим він дорогий був Еллен, що вона померла з його іменем на устах?

*

Довгий шлях від Атланти до Тари, що мав привести Скарлет в обійми Еллен, скінчився, впершись у глухий мур. Відтепер уже ніколи не засне вона безтурботним сном у батьківському домі, оточена материнською любов’ю, що була для неї мов м’яка пухова ковдра. Не залишилося вже для неї ані певного захистку, ані тихої пристані, куди можна було б пристати. І не звернути нікуди, й не ухилитися від цього глухого муру. І нема на кого перекласти ношу, що обтяжує її плечі. Батько старий і прибитий горем, сестри недужі, Мелані знеможена й безсила, діти безпорадні, а ці кілька негрів дивляться на неї з дитинячою довірою, ‘ чіпляються за її сукню, певні того, що дочка Еллён стане для них такою самою підпорою, якою була Еллен.

За вікном у примерхлому світлі місяця простягалася перед нею Тара - маєток, в якому не лишилося кому працювати, спустошена й сплюндрована земля, схожа на знекровлене тіло, на її власне тіло, що поволі спливає кров’ю. Такий він, кінець дороги: слабосила старість, хвороби, голодні роти, безпомічні руки, що хапаються за її спідницю. І нікого при кінці дороги, вона одна там, Скар-

лет О’Гара Гамільтон, дев’ятнадцятирічна вдова з малою дитиною на руках.

То як їй бути тепер? Мелані з немовлям можуть прихистити тітонька Туп та Бери з Мейкона. Сестер, коли одужають, доведеться відправити до рідні Еллен, хоче рідня того чи ні. А вона й Джералд могли б звернутись по допомогу до батькових братів Джеймса та Ендрю.

Скарлет подивилась на дві худенькі постаті, що розкинулися на