Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

і в кімнату війнуло пахно дубового листя й землі, однак свіжому повітрю несила була розвіяти зразу всі нудотні випари, що тижнями громадилися у непровітрю- ваному приміщенні.

Сьюлін і Керрін, змізернілі й бліді, спали неспокійним сном, часом схоплювались і бурмотіли якісь недоладні слова, втуплюючись у простір широко розплющеними очима, на тому самому розлогому ліжку на чотирьох стовпцях, де вони в кращі часи так весело були перешіптувалися. В кутку кімнати стояло інше, порожнє ліжко - вузьке, у стилі французького ампіру, з різьбленими оздобами в узголів’ї і в ногах,- Еллен привезла його з собою із Саванни. На ньому лежала вона, коли хворіла.

Скарлет сіла ближче до сестер, невидюще дивлячись на них. Віскі на порожній шлунок виробляло з нею різні капості. То сестри наче опинялися десь далеко, робилися дрібнюнькими, і голоси їхні дзижчали, мов комашині. А то починали рости й рости у розмірах і блискавично швидко насуватись на неї. Вона була втомлена й украй виснажена. Якби вона зараз лягла, то проспала б кілька днів без прокиду.

Аби ж то змога лягти й заснути, а пробудитись від лагідного доторку материної руки і почути голос Елл єн: “Уже пізно, Скарлет. Не можна так вилежуватись!” Але цього ніколи вже вона не почує. Аби ж то була Еллен поряд чи хтось інший - старший віком, мудріший і витриваліший, у кого вона могла б шукати поради. Хтось, на чиї коліна можна б схилити голову, на чиї плечі перекласти свій важкий тягар.

Тихо прочинилися двері, і ввійшла Ділсі з немовлям Мелані біля грудей та гарбузовою бутлею віскі в руці. В чадному й хисткому світлі каганця вона здалася Скарлет худішою, ніж була колись, і з виразнішими індіанськими рисами обличчя. Більш помітні були широкі вилиці й мідяний полиск шкіри, загострився яструбиний ніс. Поли- няле ситцеве плаття вона розщібнула до поясу, виставивши на видноту пишні бронзові перса. Немовля Мелані припало блідо-рожевими губками до темної пипки й пожадливо смоктало, дрібненькими кулачками впираючись у податливу плоть, як ото кошенятко тулиться до теплого хутра материнського живота.

Скарлет звелася на хиткі ноги й поклала руку на плече Ділсі.

- Як добре, що ти лишилася, Ділсі.

- А хіба могла я піти з цими безпутними неграми, міс Скарлет, коли ваш тато був такий добрий, що купив мене разом з моєю Пріссі, і ваша мама така добра була до мене?

- Сідай, Ділсі. Дитина їсть,- отже, все гаразд? А як міс Мелані?

- З дитиною що - тільки голодна, я ж маю чим її нагодувати. А міс Мелані теж нічого. Вона не помре, міс Скарлет, не журіться. Я таких багато перебачила, і білих, і чорних. Вона страх перевтомлена, напереживалася й боїться за дитину. Але я заспокоїла її, дала трошки ковтнути тут з денця, і вона заснула.

- Отож кукурудзяна горілка всій родині стала в пригоді! Скарлет у своєму запамороченні подумала, чи не дати ковток і Вейдові,- може, перестане гикати?.. Виходить, Мелані не помре… І коли Ешлі вернеться… якщо взагалі вернеться… Ні, про це теж вона подумає опісля. Так багато набирається всякого, про що треба буде думати - опісля! Стільки всякого порозплутувати, вирішити. Якби ж то можна було назавжди віддалити від себе годину розрахунку! Раптом вона здригнулася, почувши, як тишу надворі порушило розмірене “рип-рип…”.

- Це Мамка дістає води зволожити панночок. їх треба часто обмивати,- пояснила Ділсі, примощуючи на столі гарбуЗину поміж мікстурами та склянками.

Скарлет ні сіло ні впало засміялася. Нерви у неї і справді розшарпані, якщо рипіння корби, знайоме їй змалечку, могло так її налякати. Ділсі пильно подивилася на неї - її сповнене гідності обличчя не зворухнулось, але Скарлет відчувала, що вона все розуміє. Скарлет відхилилася на спинку. Якби хоч скинути тісний корсет, комірець, що* не дає дихати, та пантофлі, куди набралося піску й камінців, які понатирали їй ноги.

Повільно порипувала корба, коли накручувалась мотузка, і з кожним рипом відерце піднімалося все вище. Скоро вона прийде сюди - Мамка, що виняньчила і її, Скарлет, і Еллен. Скарлет сиділа мовчки, наче відринувши всі думки, тоді як немовля, що вже набралося трохи молока, заскиглило, бо загубило такий жаданий сосок. Ділсі, так само мовчазна, як і Скарлет, підсунула сосок малюкові й почала його заколисувати, а Скарлет вслухалась у неспішну ходу Мамки на задньому дворі. Яке непорушне нічне повітря! Найменший звук лунко стугонів їй у вухах.

Галерея нагорі аж наче задвигтіла, коли опасиста тілом Мамка, стала наближатись до дверей спальні. І ось вона вже ввійшла, плечі їй обтяжували важкі дерев’яні відерця, на доброму чорному обличчі був смуток, як на обличчі мавпочки, не годної збагнути скорботи цього світу.

Угледівши Скарлет, вона вся проясніла й зблиснула білими зубами в усмішці, поки ставила відерця на підлогу. Скарлет кинулася до неї і схилила голову на широкі пухкі груди, що до них уже так багато припадало і чорних, і білих голів. “Це єдине, що лишилось певним, єдине, що не змінилося з колишнього життя”,- промайнуло у Скарлет. Але вже перші слова Мамки розвіяли цю ілюзію.

- Моє дитятко вдома! Ох міс Скарлет, як то ми тепер житимем, поховавши міс Еллен у могилі? Ох міс Скарлет, я ті’ки Бога молю, аби дав мені лягти поруч з міс Еллен! Я не можу без неї! Зосталося нам ті’ки журитися та бідувати. Та далі йти в тяжкій дорозі, ласочко, в тяжкій дорозі.

Коли Скарлет стояла гак, припавши до Мамчиних грудей, увагу її привернули ці останні слова: “в тяжкій дорозі”.

Саме вони монотонно бриніли їй у вухах цілісінький день, доводячи до нестями. І зараз у неї аж серце тьохнуло, коли вона пригадала, з якої вони пісеньки:

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі,

Та вже не світить нам розмай.

Не ждіть мене на отчому порозі…

“Та вже не світить нам розмай…” - повторювала вона у притомленому мозку. Невже розмай життя ніколи вже їй не засвітить? І повернення додому не подарує блаженного супокою, а тільки означатиме ще тяжчу дальшу дорогу? Вона вислизнула з обіймів Мамки і, простягти руки, погладила зморшкувате чорне обличчя.

- Ласочко моя, але ж ручки у вас! - Мамка взяла її маленькі долоні й з докором та жахом подивилась на садна та струпи.- Міс Скарлет, скїки я вам казала й приказувала, що справжню леді знати по її руках! А ви ще й лицем засмагли до чорноти!

Бідна Мамка, вона й досі