Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

мокрих і темних від розлитої води простирадлах. До Сьюлін вона не відчувала особливої прихильності, і тепер усвідомила це цілком певно. Та й раніше було так само. Не дуже любила вона й Керрін, бо взагалі не могла любити слабаків. Але вони були однієї з нею плоті й крові, вони становили частку Тари. Ні, вона таки не могла допустити, щоб їм довелося жити у своїх тіток, як бідним родичкам. Хіба це можливо, аби котрийсь із роду О’Гар став чиїмось нахлібником, жив у когось із ласки! Та ніколи в світі!

Але невже ніяк не вибратися з цього сліпого кута? Її натомлений мозок насилу працював. Вона піднесла руки до скронь - таким повільним рухом, наче повітря було щільне, як вода. А потім узяла бутлю з-поміж пляшечок та склянок і заглянула всередину. На дні ще лишалося трохи віскі, скільки саме - не видно при тьмяному світлі. Дивно, що її вже не разив прикрий його запах. Вона помалу відсьорбнула з посудини, і цим разом напій не опік їй нутрощів, зате тепло розійшлось по тілу й принесло якесь розслаблення.

Скарлет поставила порожню гарбузину й розглянулася. Та це ж усе сон: просякла димом ледь освітлена кімната, вихудлі дівчата на постелі, безформний дебелий тулуб Мамки, що примостилася біля ліжка, застигла в безруху бронзова статуя Ділсі з рожевим створіннячком у неї на темних грудях… Сон, з якого вона прокинеться і відчує запах шинки з кухні, а знадвору долинуть гортанний сміх негрів і порипування фургонів, що вирушають у поле, і рука Еллен лагідно й вимогливо доторкнеться до її плеча.

А потім вона виявила, що лежить у себе в кімнаті, на своєму ліжку, бліде місячне світло пробивається крізь пітьму, і Мамка з Ділсі роздягають її. Корсет уже не здушував їй грудей, і вона могла дихати вільно, на всю глибину легенів. Вона відчувала, як обережно стягують панчохи з її ніг, до неї ледве доносилися заспокійливі слова Мамки, що обмивала її натерті до болячок ступні. Як приємно остуджувала ця вода, як добре було лежати на м’якій постелі, мов дитині. Вона глибоко зітхнула й поринула в забуття. Збіг рік, а може, одна хвилина, і вже вона була сама, а в кімнаті проясніло, бо місячні промені падали просто на її ліжко.

Вона не усвідомлювала, що сп’яніла - і від утоми, й від віскі. Вона усвідомлювала тільки те, що начебто відірвалася від свого знеможеного тіла й піднеслася кудись над ним, і там не було ані болю, ані знемоги, а все навколишнє сприймалося звідти напрочуд виразно.

Вона оглядала навколишній світ новими очами: її дівоцтво лишилося десь позаду на довгій дорозі до рідної домівки. Вона вже не була піддатливою глиною, на якій кожне нове враження залишає слід. Ця глина затвердла котроїсь незвіданої хвилини цього нескінченного дня, що тривав тисячу років. Сю ніч востаннє з нею поводилися, як з дитиною. Юність її минулася, тепер вона була вже жінка.

Ні, вона не може й не хоче шукати допомоги у рідні Джералда або Еллен. О’Гари не такі, щоб напрошуватись на милостиню. Вони спроможні самі собі дати раду. її тягар - це таки її тягар, і в неї стане сили взяти його на свої плечі. Так наче згори споглядаючи на саму себе, вона без подиву думала: плечі у неї тепер досить міцні й витримають будь-яку ношу, коли вже витримали найстрашніше, що могло її спіткати. Вона не може покинути Тару. Ця-бо земля належить їй, але ще більшою мірою вона сама належить цій землі. Вона глибоко вросла корінням у цю кров’ю забарвлену землю і просякла її соками, немов бавовник. Вона залишиться в Тарі й знайде, як подбати про маєток, подбати про батька й сестер, про Мелані й дитину Ешлі, і про негрів. Завтра… Ох, завтра! Завтра їй доведеться запрягтися в це ярмо. Завтра так багато всякого треба буде зробити! Податися до Дванадцяти Дубів та до садиби Макінтошів - пошукати, чи не залишилось чого в покинутих садках та городах, піти на болото над річкою, чи нема де свиней і курей, вибратися в Джонсборо та Лавджой з коштовностями Еллен - може, там у когось можна виміняти їх на харчі. Завтра… завтра…- все повільніше вистукувало в її мозку, як у годиннику, що сповільнює свій хід, але ясність образів зберігалась.

І нараз перед внутрішнім зором Скарлет виразно почали оживати знайомі ще з дитинства різні родинні історії - хоч тоді вона слухала їх упіввуха, абияк і мало розуміючи, про що там ідеться. Як ото Джералд, почавши з нічого, вибився у власники цілого маєтку, як Еллен оклигала після якоїсь таємничої пригоди, як дідусь Робійяр, переживши крах наполеонівської імперії, заклав нову плантацію на родючих землях надбережної Джорджії, як прадід Прюдом заснував був ціле королівство у глухих джунглях на Гаїті, потім втратив усе і знов зажив слави у Саванні. А ще ж були Скарлети, які в лавах ірландських волонтерів виборювали вільну Ірландію, за що опинялись на шибениці, та ОТари, які полягли у битві над річкою Бойн, боронячи до кінця належне їм по праву.

Нищівні удари долі спадали на них, але не зломили. їх не здолали ні розпад імперій, ні збунтовані раби з мачете в руках, ні війни й заколоти, ні оголошення поза законом та конфіскації. Лихий фатум міг зламати їм карк, але не дух. Вони ніколи не нарікали - вони боролися. І коли помирали, то тільки вичерпавши всі свої сили, але не зневірившись. Тіні всіх цих людей, кров яких текла в Ті жилах, неначе проходили перед нею безгучною ходою в цій освітленій місяцем кімнаті. І Скарлет зовсім не дивувалася, бачачи їх, своїх предків, що зазнавали найтяжчих знегод у житті, але незмінно обертали ці знегоди собі на добро. Отож і для неї так: Тара була її долею, Ті полем битви, з якої вона повинна вийти переможницею.

Вона сонно повернулася на бік, і поволі чорне забуття почало огортати її свідомість. Чи ці тіні й справді прийшли сюди, щоб піднести її на дусі своїм безслівним шепотом, чи то їй тільки привиділось?

- Але є ви чи нема,- пробурмотіла вона крізь сон,- а я вам вдячна і бажаю всім на добраніч.

РОЗДІЛ XXV

Наступного ранку тіло Скарлет було таке затерпле й зболіле від довгих миль труської їзди на візку та пішої ходи, що кожен порух завдавав пекельних мук. Обличчя обгоріло від сонця, долоні в пухирях. Язик мов