Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Поки Людвіг наливав біля бару віскі, Касян, сидячи в глибокому шкіряному фотелі, насолоджувався теплом і з цікавістю оглядав цей обставлений у стилі ретро кабінет. Раптом прямо перед собою, на краю масивного дубового столу, побачив її портрет. Так, це була вона, Інгрід, але якась інша. Не та, яку він знав і всі ці роки носив у пам'яті і серці. Тут вона була зовсім не така, як на тому портреті, що висів у його будиночку на ГРП. На фото, оправлене в литу срібну рамку, була зображена жінка років сорока, вже посивіла, з глибокими розумними очима, в яких заліг давній неминаючий смуток. Проте і зараз Інгрід була на диво гарною.

— Давай вип'ємо за удачу, — Людвіг поставив на стіл пляшку. — Тобі з содовою? Чого мовчиш? Замерз? Тоді випий чистого… Швидше зігрієшся.

Касян взяв з рук Людвіга бокал.

— Кажеш, за удачу…

— Хай вона буде з ним, Патріком Белчем. Вона йому зараз дуже потрібна.

— П'ю за нього. Він того вартий! — Касян випив віскі і, обертаючи пальцями тонку ніжку бокала, спитав: — А чому з тобою не приїхала…

— Інгрід?

— Угу…

— Розумієш, вона… Зустріч з цим Джонсоном справила на неї занадто сильне враження. Вона одразу його впізнала.

— Інгрід впізнала, а я от… Ходив з ним поруч, зустрічався, розмовляли, в баньку до нього на Чистий ручай паритись бігав, а не впізнав.

— Нічого дивного. Я б теж не впізнав. Адже ти його тоді в Свеа якусь мить всього й бачив та ще в такій метушні. Нелегко через стільки років упізнати людину, з якою перемовився одним словом, не більше.

— Але ж вона впізнала…

— Він у неї на очах убив Ролфа, та ще й ножем… Таке не забувається.

«Мабуть, що так», — подумав Касян. Йому згадалося, як тягли його з мису Ліннея, а потім у Долині Гейзерів, ще не зовсім одужавши сама, вчила його ходити. Виводила посидіти на сонечку, а потім, коли ноги його зміцніли і весна подарувала їм квіти, вони почали ходити на луг, усе далі й далі від бази. Туди, де ніхто вже не міг бачити їх, де він зібрав для неї перший букетик. Як же вони називались, ті убогі квіточки? Інгрід вимовляла їх назву норвезькою мовою з особливою ніжністю… Це там, у забутій людьми зимарці, вона сказала йому: «Нічого в житті не проси, що менше тебе варте, хоч у коханні, хоч в інших справах. А взяв — не забудь віддати, все одно повною мірою повертати доведеться».

— Твоя правда, Ін, — тихо промовив Касян, дивлячись на портрет. Він навіть не помітив, що виголошує вслух думки, що не мали відношення до їх розмови з Людвігом. Однак той не звернув уваги, хоч його думки, як і Касянові, зараз теж переймала Інгрід. Та чи й могло бути інакше — в житті кожного з них вона займала не останнє місце.

— Знаєш, Яне, я все думаю, як вона там… Цією зустріччю з Джонсоном вона була так розтривожена, що злягла. За останні роки у нас це один-єдиний випадок, коли у хвилини важкі для одного, другий відсутній… Давай-но пошлемо їй радіограму. — Людвіг сів до столу, вийняв блокнот і заходився писати. — Значить гак. Шановна фру Інгрід Крістіансен…

— Вона залишилась на своєму прізвищі?

— Так. Це єдина умова, яку вона висунула в час нашого шлюбу. Вона вважає, що Улл непристойно коротке прізвище, а от Крістіансен — вже інша справа. — Людвіг щось писав і в той же час вів розмову далі: — У нашому Хамморфорсті чудних людей більш ніж треба. Ти повинен пам'ятати старого Лундхолста? На його човні ви припливли до нас на Синлбард.

— А він що живий? — здивувався Касян.

— Живий і до цього часу лякає всіх, що попливе у кругосвітню…

— Я бачу, ти любиш її.

— Кого? Інгрід?.. Її не можна не любити. Вона…

У двері хтось постукав.

— Заходьте.

Матрос переступив поріг, приклав два пальці до берета.

— Викликали, пане сюсельман?

— Так, почекайте хвилинку, я зараз закінчу, — Людвіг дописав ще кілька слів і, підвівшись з-за столу, прочитав: «Дорога Інгрід! Твій Кассій — чудовий хлопець. Він усе такий, як був тоді, і, як мені здається, любить тебе не менше, ніж колись… Цілуємо тебе обидва. У нас все в порядку!» Далі підписи… Щодо тексту, заперечень немає?

Касян поглянув на Людвіга. Той посміхався відкрито, привітно.

— Цей текст передайте в Лонгір для фру Крістіансен.

— Слухаю, капітане! — матрос вправно повернувся на підборах і вийшов.

А Людвіг уже знову наливав бокали.

— Тепер за тебе, Яне, — сказав він. — За ту добру силу, яку ти випромінюєш… І без якої в цьому житті було б холодно і незатишно.

— Зажди, до чого тут я? Коли вже тост, то за неї, — він показав на портрет Інгрід.

— Я завжди знав, що ти справжній лицар!

Касян поставив бокал.

— Відверто кажучи, я до цього часу не вірю, що все це правда….

— Що саме? — спитав Людвіг.

— Ну, що ти тут… І що Патрік… І Інгрід… У мене таке враження, ніби все це мені приснилося — і я прокинусь, а всього цього нема. Ні тебе, ні… Їй-богу, мені весь час хочеться тебе торкнутися.

— Їй-богу? І це говорить войовничий атеїст?

— Дивись, запам'ятав.

— Як можу не пам'ятати, адже ти мій брат! Ти в мене замість Ролфа, розумієш? Він поріднив нас з тобою.

Касян взяв зі столу свій бокал.

— Налий.