Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

хто вижив, тих постріляли поголовно, - відступивши кілька кроків, півобернувся він. – Поспішай, бо чималий шмат дороги попереду”, - кивнув він головою на прощання і пішов, не оглядаючись.

Петро, переборюючи в собі нехіть і незважаючи на тяжкі, ніби оловом налиті ноги, піднявся і побрів, прискорюючи ходу і оглядаючись на згорблену спину подорожнього, що віддалявся. Янчук знову відчув себе самотнім, малим і незахищеним у цьому кипучому своїм тихим життям довкіллі. Одноманітний степовий співограй перепелиного і жайворового дзюркоту зачакловував, свиріпка горіла ніби вогнем, медвяні випари гречки п’янили, гіркота зілля нависала серпанком, напувала й запаморочувала настоями.

Кроками бгаючи під себе шлях, Петро йшов швидко, як міг, тішачись грою із власною тінню. Вона розважала його, полегшуючи путь: танцювала перед ним, скакала та хиталася, ніби насмішкувато тікала все далі й далі, збільшуючись та ведучи його вперед. Топчучи її, Петро згадав дідових Якимових незграбних патлатих коней, що отак же чавили копитами тіні, тягнучи за собою фіру картоплі, а на ній і його з дідом. В уяві постав і осінній день, тліюче розлоге багаття серед картоплища на осонні, печена аж солодка картопля. Тоді цілісінький день, ховаючись від матері і діда з бабою, він настромляв картоплинки на вербову галузку і пускав їх у небо так високо, як тільки міг, найпаче коли прив’язував на кінчик батога у петельку і ширяв, дістаючи й до жайвора.   

Згадалася Янчукові і довга мученича дорога, яку він долав шляхами ясирників до Криму аж під Джанкой, - у смороді між пухлими й мертвими. Одна добра господиня, що знала його батька, нагодувала його тоді картоплею “в мундирах”, помила, постригла, випарила його одяг, взяла йому квитка на потяг, а він не запам’ятав її прізвища й адреси, докоряючи собі тепер за недбалість. “До тітки Варки прався, вона знає твоїх дядька Прокопа та його Ольгу Самілівну із Вітьком та Євгеном. Кажеш, вони вчителі, то може ж не вмерли з голоду”, - наставляла вона його.

Ольга Самілівна була із Зеленчука родом, тож вони із Прокопом Харитоновичем неоднораз навідувалися до її батьків, що, як тепер знає Петро, також вмерли від голоду. Їх самих  кагановичці вивезли бозна-куди, навіть неосуджених. “А дядько ж був директором школи на станції!” – подумалося йому, аж глибоко зітхнув із жалю до них. – “А що з тітками Настею й Прісею і їх дітьми: Марусею й Зіною, Остапком, Онисею й Федем, - знав їх лише з листів, -  чи вижили в голодоморі, чи ж і їх посудили й вивезли?” – промайнуло в голові.

Із такими думками й спогадами коротався Янчукові безлюдний шлях, поки нарешті собі на радість не угледів біле квіття хустин на головах ланки жінок у просах, водовозів із череватими барилами на возах, косарів на ячмінищі. Загледівши їх, Петро відчув утому в усьому тілі, змору в ногах, мерехт в очах і – спрагу. “Є ще живі люди! – подумалося. – Може вже й оті Вовчі Ворота недалеко?”

Янчук не спинився, а ще настирливіше пішов уперед, побоюючись, що не встигне завидна дійти до села, і не вірячи, що день аж такий довгий. Він уперто топтав тепер уже довгу тінь, напружував, як тільки міг, у ході всі свої сили. Сонце почало сідати якось раптово, тінь різко скособочувалася правобіч. Мокра від поту шкіра на обличчі, висихаючи, стягувалася, на зубах потріскував дорожній пил, вуста від тривалого облизування пересохли.

Нарешті попереду забовванів якийсь горб. Петро пришвидшив кроки, і той став на очах рости, зводитись угору і ширитись у боки. Із неймовірною радістю Янчук зійшов на того горба, побачивши праворуч за ним свій подальший шлях, що визміювався вужем.

Як оті Вовчі Ворота лишив позаду, а попереду побачив аж ген розкидане село, як спасіння у вечоровому імлистому серпанку, де й сили взялися дійти і до журавля із криницею. Налагоджуючи себе на клянчення якоїсь їжі і нічлігу, Петро по дорозі старанно вітався із поодинокими мешканцями, що за звичаєм чемно йому відповідали, роздивлявся на давні замшілі оселі з цятками шибок у віконцях, на гнізда із уже дорослими лелечатами, на дупласті верби та стрімкі тополі обік путівця.            

“В оцій, видно, всі вимерли, а у цій хтось, певно, є живий, - відгадував Янчук по путі. – Тут свіжопоставлений тинок із соняхів, а там днями димара зашпаровано, ось побілена хата, і знову пустка: заросле високими бур’янами подвір’я і хата з повідкриваними дверима, побитими шибками, облупленими стінами. Пройшлася й тут кошлата із косою, розширивши отого цвинтаря на горі,” – кинув він очима за село. Скільки смертей він побачив на власні очі за оці півтора року мандрів! Від одного спогаду про них здригалася душа, лякаючи його неймовір’ям жаху, якого й досі не міг утямити.

Нагадування про гори смертей, які йому довелося побачити чи при жебракуванні пішки, чи з вікон та дахів вагонів на станціях і які невідчіпно тяглися за ним дотепер, як кара божа, сколихнули його пам’ять і виштовхнули на поверхню особливо трагічний спогад, що став рокованим у його свідомості, назавжди не полишаючи її. Петро відігнав його примірянням, де б то йому випросити якийсь наїдок, і мимоволі звернув увагу на довгі будівлі-стайні з подвійними брамами і припнутих до жолобів коней у созівському дворищі, розкритому навсебіч. Гострий запах сечі і скислої полови лоскотав ніздрі, нагадуючи про голод.    

Увагу хлопця привернув високий журавель, що зіпнувся над шляховою криницею, із широкими цямринами і вкованим цебром. Щойно набравши води, якась дівчина у біленькій,  оперезаній у стані сорочці із півнястими пошивками на рукавцях збиралася вже відходити. Янчук, гамуючи спрагу, що склеювала уста, попросив напитися.

- Напийся, коли хочеш, - роздивлялася вона подорожнього. – Не пий так багато, бо остудишся, - відірвала його на мить. – Ти звідки і куди йдеш? Видно, здалеку?

- Був далеко, та й іти ще неблизько, - ухилився він від прямої відповіді. – Іду до Чигирина, та день малий, а переночувати ніде.

- Ходімо зі мною, може мати й дозволять тобі заночувати в нас. Швидше, бо як стемніє, хто ж тебе пустить до хати, та й людей по голоді мало в селі лишилося.