Джо Хілл - Пожежник

class="p1">Гарпер обійшла пожежну вантажівку, прямуючи на звук криків. Мальборо-Мен лежав на спині серед трави, звиваючись змією та брикаючи каблуками у грязюці. Скидалося на те, що він намагається рухатися по багнюці на спині. Лівою рукою він затис понівечене зап’ястя. Правої руки більше не було. На її місці стирчав зламаний шматок порожевілої кістки.

Вона переступила через нього, рушивши до Рене, яка схилилася у прочинених водійських дверях. Коли Гарпер підійшла, жінка гойдала Ґілберта Клайна в обіймах. Кров досі струменіла з відкритої рани у нього на шиї, але вже зовсім мляво. Переднє сидіння було все в крові.

Гарпер відзначила — майже відсторонено — відтяту руку, яка й досі стискала пістолет, обережно покладену на панель приладів. Рене завбачно підняла обрубок і помістила туди, де Мальборо нізащо б не дістав свій «ґлок», якби надумав його повернути.

— Ми майже дочитали «Небезпечні мандри», — промовила Рене. — Ґіл казав мені, що ніколи б не подумав, що йому так сподобається історія про балакучих звіряток. А я відповіла, що життя дивна штука. Я от ніколи б не подумала, що закохаюся в чоловіка, який крав автівки.

Рене не плакала й говорила напрочуд чітко.

— Він замкнув дроти, щоб завести вантажівку. Ми не знайшли ключів. Поки він це робив, то сказав, що це найкраще ілюструє правдивість твердження, що злочинці, щойно їх випускають з в’язниці, беруться за старе. Сказав, що шкодує, бо мимоволі довелося підвищити рівень рецидивізму. Я хіба за якусь мить втямила, що він жартує. Стриманий був, не те слово. На власні дотепи навіть не усміхався, куди вже там засміятися. Годі було вгадати, коли він жартує. Ох, Гарпер, мені без нього жити не хочеться. Я почуваюся, наче все життя прожила, не відчуваючи смаків. А тоді в таборі з’явився Ґіл, і все змінилося. Усе почало смакувати. А тоді цей покидьок застрелив його, і тепер Ґіл мертвий, а я повернуся до життя без барв та смаків. Не знаю, чи здатна на це.

Гарпер раптом закортіло дібрати потрібні слова. Хтозна, може, такі й були, проте вона ледь трималася на ногах, паморочився мозок, і з голови повилітали геть усі думки. Натомість вона пригорнула Рене рукою і незграбно поцілувала її у вухо. Рене заплющила очі, схилила голову й тихо, довірчо заплакала.

Мальборо-Мен скрикнув.

Гарпер розвернулася і побачила Еллі, яка стояла над чоловіком. Дівчина знову тримала брата на руках. Вона спинилася, подумалося Гарпер, щоб добряче копнути Мальборо в ребра.

— Ах ти ж сука недобита, ти горітимеш, а я ще подрочу на твої обвуглені цицьки! — кричав Мальборо-Мен.

— Як захочеш подрочити, — відказала Еллі, — доведеться навчитися це робити лівою рукою, каліч.

— Він не заслуговує жити, — промовила Рене, витираючи обличчя. — Після того, скільки людей загинуло. Це несправедливо.

— Хочеш, я прикінчу його? — озвався Пожежник. Гарпер навіть не здогадувалася, що він вже спустився і стояв позаду неї. Він і сам похитувався, і виглядав так само кепсько (може, навіть і гірше), як вона почувалася. Піт стікав його змореним, блідим обличчям. Проте очі в нього були темними, як вороняче крило, й цілковито спокійними.

Він узявся за пожежну сокиру, яка стояла зіпертою на автівці.

Рене все обміркувала, а тоді захитала головою.

— Ні. Усе-таки ні. Гадаю, я надто слабка й дурна, бо не можу поквитатися, поки є нагода.

— Як на мене, це робить тебе якою завгодно, та тільки не слабкою. Аж ніяк, — відповів Пожежник. Він озирнувся на Еллі, яка долучилася до них. — Еллі, тобі доведеться вести вантажівку. А ще знайти місце неподалік, де всі ви зможете сховатися. Я зустрінуся з вами пізніше.

— Що ти таке торочиш? — запитала Гарпер. — Ти їдеш із нами.

— Не зараз. Пізніше.

— Джоне, це ідіотизм. Тобі не можна лишатися самому. Ти ледве стоїш.

Він відкинув цю заувагу, захитавши головою.

— В очах уже не двоїться. Це вже якийсь прогрес, — побачивши вираз її обличчя, він твердо промовив: — Я не кину вас. Нікого з вас. Обіцяю, я приєднаюся до вас не пізніше, ніж за день. Максимум два.

— І як ти нас розшукаєш? — запитала Гарпер.

— Нік пошле по мене, — відповів Джон, зиркнувши через плече Еллі на Нікове набрякле, брудне, нестямне лице.

Пожежник почав виробляти щось руками, рухаючи ними туди-сюди у повітрі. Хлопчик повільно кліпнув і, здавалося, кивнув. Гарпер подумала, що він щось сказав хлопцеві про пташок.

— Доведеться тулитися з Ґілом, — озвалася Рене. — Сподіваюся, ви не проти. Я його тут не покину.

— Ні, — відказала Гарпер. — Звісно, що ні.

Рене кивнула, тоді стала на підніжку і обережно посунула Ґілберта вбік, звільнивши місце за кермом.

Пожежник розвернувся й рушив прим’ятою травою; він присів біля Мальборо-Мена.

— Ти, — промовив Мальборо. — Я тебе знаю. Тобі кранти. Моя людина, Джейкоб, розкатає твою педикувату британську сраку по всій дорозі. Усе шосе тобою розфарбує. Джейкобу по кайфу вбивати паяльників — каже, вперше в житті йому вдається робити щось на славу. Та найбільше йому кортить дістатися до тебе. Хоче зробити це, поки вона дивитиметься.

— Джейкобу подобається кінчати паяльників, еге ж? — запитав Пожежник. Він здійняв ліву руку, і цівка зеленого полум’я, тремтлива, наче шовкова стрічка, заструменіла з кінчика його вказівного пальця. В’ялим, задумливим поглядом Пожежник зиркнув на вогник, а тоді загасив, залишивши хіба дрібку попелу на пальці. Потім опустив руку і розмазав попіл Мальборо по чолі, малюючи хрест. Чоловік здригнувся. — Нуу. Тоді краще тобі не баритися й починати рухатися. Бо тепер ти один з нас, друже. Той попіл просочений моєю отрутою. Можливо, якщо тобі поталанить, тобі зустрінуться інші заражені, які прихистять і доглянуть за тобою, як це колись зробили для нас люди з цього табору. Можливо... але я в цьому сумніваюся. Думаю, що більшість людей затріснуть двері перед твоїм носом, щойно ти розтулиш рота, благаючи про допомогу. Надто вже в тебе впізнаваний голос.

Мальборо-Мен забрикав ногами, посунувшись землею на шість дюймів. Він несамовито струшував головою і почав волати.

— Ні! Ні-ні-ні, ти не смієш! Не смієш! Послухай мене! Послухай!

— Знаєш, — відказав Пожежник, — гадаю, я вже вдосталь почув. Гірше, ніж слухати таку, як ти, паскуду по радіо — лише наживо зустрітися. Бо тут, у реальному світі, просто перемкнути станцію не вийде.

Тоді Джон копнув його — легко, майже кумедно — попід щелепу. Голова Мальборо відкинулася назад, а зуби клацнули, затиснувши кінчик язика. Його крик переріс у високе, огидне, нерозбірливе голосіння.

Пожежник рушив геть, трохи похитуючись, а його куртка затріпотіла по боках.

— Якщо не об’явишся до завтрашнього вечора, — гукнула до нього Гарпер, — то я кинуся на пошуки.

Джон озирнувся до неї, його