Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

В орієнтації М. Хвильового на психологічну Європу в 20-х роках було вперше усвідомлено вирішальне значення психологічного аналізу для несвідомої себе України. Адже основою психоаналізу є механізм нарощування свідомості, що може стати визначальним не лише для літературознавства і літератури, але й для національного світу загалом: стаючи свідомішим на кожному рівні організації тіла і душі, національний суб’єкт виявляє вищу здатність бачити глибинні явища у внутрішньому і зовнішньому світі. На нашому порубіжжі М. Хвильовий постає як Агент символічного закону, що нагадує про порушення батьківського коду літературним поколінням 20—30-х років. Все це дає підстави критично ставитися до розбудови психоаналітичного дискурсу в російському літературознавстві. Адже амбівалентність імперського аналітичного мислення несумісна з національним трактуванням едіповості як чітко усвідомленого морального закону, що забороняє батьковбивство на всіх рівнях — свідомому і несвідомому, а головне — символічному, оскільки на початках людської цивілізації було Слово.

Психоісторію національної літератури формує боротьба психохарактерів, серед яких перемагає найпотужніший у свідомості національний психотип — той, хто має перевести національне Его на нову стадію розвитку, — так історизується перспективна національна історія літератури. Саме найпотужніші у свідомості національні письменники створюють архетипну основу психоісторії літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко, В. Стус, Л. Костенко, П. Загребельний, Є. Пашковський). Історія літератури формується у своєму аристократичному проекті (на архетипі Бога), а маргінальні проекти (на основі архетипу диявола) намагаються зліквідувати історичність, пропонуючи різні побічні шляхи розвитку. У кризових епохах випробовується аристократичний проект літератури, коли агресивне маргінальне прагне зайняти центральне місце. Тому на порубіжжі народжуються антиісторичні концепції. Яскравим зразком ідеологічного маргінального антиісторизму є на сучасному порубіжжі розбудова концепції психоісторії російської літератури І. Смирновим: «Боротьба характерів, які намагаються перемогти один одного і тим самим історизуючих культуру, передбачає їх спільну поразку — смерть психоісторії»[1403]. Така модель психоісторії означає, що, коли на світову арену може ввійти потужна українська Его-свідомість, російське літературознавство ставить питання про анулювання психотипів, про те, що культура виживатиме як безхарактерна, як щось спільне для всіх психотипів, як Воно, загальнолюдська несвідомість, котра більше не буде історизувати національну особистість. Українська психоісторія, вийшовши за межі імперського «комунівського» соцреалізму, потрапляє у ситуацію, де розгортається новий грандіозний інтелектуальний імперський експеримент зі злиття національних психоісторій, тобто їх переходу в тотальну безхарактерну культуру. Тобто українському характеру, який прямував до свого світоглядного незалежного існування, вибираючись із тіні російського тоталітаризму, у ситуації несвідомості загрожує постмодерністська модель інтелектуального тоталітаризму, який прагне проковтнути несвідому жертву, або цих «щирих мазохістів», за словами Ю. Андруховича.

В епоху першого розпаду Російської імперії, яка невротизується і шукає механізмів самозбереження з допомогою психоаналізу, особливо актуальною є розбудова психоісторії української літератури. У цей час європейські постмодернізми у масках «світової забави» також розгортають інтенсивне самопізнання власних ресурсів національних психоісторій. У невидимому світі відбувається динамічна духовно-психологічна війна. Тому в романі У. Еко «Ім’я троянди» (1980), що став класикою західноєвропейського постмодернізму, вигаданий твір Арістотеля про комічну художність гине в пожежі тоталітарної монастирської бібліотеки, що є унікальним пророцтвом для свідомої «світової забави», в «сюжет» якої потрапляє український хронічно маскувальний суб’єкт, щоб остаточно позбавившись фатальної невротичної театралізації, сприяти початкам оновлених психоісторій в постапокаліптичній європейській цивілізації. Закономірно, що моделюючи похмурий проект російської психоісторії на основі імперського механізму розщеплення (з позиції шизонарциса як порушника коду людської цивілізації), І. Смирнов не бачить психоісторичної перспективи, що відкривається в Європі з появою тут веселого українського суб’єкта у масці шизонарциса, яка нарешті знімається, щоб духовно утвердити код української культури у загальноєвропейському сюжеті.

В українській психоісторії вийти з тіні російської означає вийти з тіні психологічного комплексу батьковбивць, що зобов’язує до неухильного дотримання коду психоаналізу, адже едіпів комплекс — не просто код психоаналітичної теорії, а пароль для європейської цивілізації, яка оберігає національну державність. Тому розвиток психоаналітичної парадигми в українській науці можна розпочати лише на основі класичного психоаналізу. Так відбувається найперспективніша розбудова психоаналітичної теорії у другій половині XX ст. (структурний психоаналіз Ж. Лакана; словенська школа психоаналізу, зокрема С. Жижека; мікропсихоаналіз С. Фанті, що поєднує класичний психоаналіз, молекулярну біологію, атомну фізику, астрономію та ін.). Кляйнівський психоаналіз, що актуалізує материнський код як органічне доповнення до фройдизму як батьківського коду, дає змогу цілісно прочитати психоісторію антиколоніальної української літератури в її головній сутності — лібідозному материнському проекті і в головній недостачі — батьківського закону, що має стати символом Держави. «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?» — це українське державницьке запитання сформував Т. Шевченко як погляд у майбутнє.

У психічній матриці Україна, як про це свідчить її символічне відображення в аристократичному проекті літератури, — це трансцендентна духовна мужність, яка у соціальному світі проявляється через архетипний духовний патріархат. Цю сутність України одержимо виявила у пророчій драмі Леся Українка. Основою імперського фемінізму, до якого неправомірно зараховують Лесю Українку, є неусвідомлений комплекс вбивці, що проявляється в архетипі Клітемнестри. Явна ідея фемінізму «всі жінки — сестри» прикриває психічний механізм імперського розщеплення національної жіночості і національної мужності, що породжує комплекс сестровбивства за аналогією до комплексу братовбивства. Імперську «банду сестер» об’єднує символічне вбивство Бога-отця та ідеї національної державності.

Психоаналіз феномену любові в його лаканівському варіанті науково відкриває жінці вікно до Бога як трансцендентного праотця, виявляючи, що чоловік як об’єкт жіночої любові є лише частиною потойбічного Реального. Однак, спричиняючи любов, чоловіча частковість, як правило, може закрити цілісність Реального для жінки, видаючи себе за це Ціле. Тому психоаналіз дає змогу виявляти символічну помилку української Касандри, яка наголошується на порубіжжі у драмі Лесі Українки у троянському сюжеті, коли пророчиця зрікається трансцендентної мужності (символічно — бога Аполона) заради іманентного еросу. Любов без трансцендентного стає одержимим еросом, що тотально спрямовується до іманентного об’єкта (чоловіка або вітчизни) і стає смертоносною. Аполон до Христа символізував «божий Геліос», трансцендентну силу світла і життя, або «відроджене сонце»[1404], що втілює божественну усвідомленість. Тому патріотизм, позбавлений «божого Геліоса», прирік одержиму Трою, а відповідно й Україну, на самознищення. Несвідоме романтичне принесення в жертву монотеїзму під впливом амбівалентного російсько-імперського Над-Я, що плутає національного суб’єкта, постане основою одержимого українського патріотизму. Романтична одержимість проявиться в психоісторії української літератури як пророча загрозлива символізація на минулому порубіжжі у драмі Лесі Українки, її реалістичними наслідками стали символічне матеревбивство у 20-ті роки, що призвело до тоталітаризму у 30—50-ті роки XX ст. Оскільки одержимість, постаючи на основі несвідомого романтизму, тісно пов’язана з демонізацією, то привид фашизму поетизується на сучасному порубіжжі на цій неусвідомленій психології (поезія В. Цибулька). Романтичний інфантильний характер є найбільш схильним до маскулінізації, яка несвідомо ним ідеалізується (архетип Дон Жуана, який прямує до